Товари для рукоділля
 

Реферат. XIX сторіччя в історії світової культури


Скачати файл

Поділитись з друзями:
 
 

1. Історичні умови розвитку та особливості культури XIX ст.

2. Промисловий переворот. Наука.

3. Нова система освіти.

4. "Золотий вік” світової літератури.

5. Образотворче мистецтво та архітектура Європи й США кінця XVIII - початку ХХ сторіччя.

6. Музика, театр. Народження кіно.

 

1. Історичні умови розвитку та особливості культури XIX ст.

Прискорення історичного процесу приводить у XIX ст. до нового якісного стрибка в порівнянні з початковим періодом Нового часу. Європа пересіла з кінного диліжанса в "Східний експрес”, з парусника на пароплав і на кінець сторіччя підійшла до того, щоб літати в повітрі і плавати під водою. Телеграф зв'язав європейські країни і США з найвіддаленішими куточками планети. Наука проникла углиб речовини і в таємницю еволюції живої матерії. То був вік науково-технічного перевороту і бурхливих соціальних потрясінь, але разом з тим - найбільших гуманістичних і естетичних завоювань та утопічних помилок розуму.

Мінявся сам вигляд світу. Величні собори, розкішні палацові резиденції, більш скромні "дворянські гнізда”, невеликі поселення ремісників перетворилися в прекрасні, але все ж пам'ятники феодальної епохи, що назавжди пішла в минуле. Носіями нового стали великі промислові міста з їх заводами і фабриками, залізничними вокзалами і лініями метро, особняками багатіїв і нетрищами, доходними будинками і будиночками бідняків, публічними бібліотеками, музеями і комерційними видовищними закладами - театрами, танцзалами, концертними естрадами.

Рівень досягнень і їх роль в сучасній системі цінностей відображає вже той факт, що при характеристиці XIX ст. часто використовують термін "класичний”: це вік класичного капіталізму (вільної конкуренції), класичної філософії, класичного природознавства, класичної літератури і музики...

Хронологічні межі культурного феномена XIX ст. ширші, ніж календарні. Початок новим культурним процесам поклала Французька революція 1789-1793 рр. Що ж до завершення епохи, то рубежем став початок Першої світової війни в 1914 р.

Ідеї свободи, рівності і братерства, проголошені якобінцями, створили сприятливу атмосферу для боротьби за демократичні перетворення у всьому світі. Минуле сторіччя стало часом буржуазних революцій. В одній Франції їх було декілька: в 1830, 1848, 1870 рр. У 1848 -1849 рр. революціями була охоплена вся Європа. Їх головний результат - становлення буржуазної демократії в більшості європейських країн. Гострота соціальних протиріч, напруження політичних пристрастей було пов'язане не тільки з протиборством буржуазії і дворянства, але і з боротьбою пролетаріату проти буржуазії. Паризька комуна 1871 р. стала першою пролетарською революцією.

Утвердження буржуазних відносин у найбільших країнах, схожість соціально-економічного і суспільно-політичного ладу, складання світового ринку, активні ділові, дипломатичні, революційні, культурні зв'язки, новий рівень засобів комунікації обумовлювали виникнення тенденції зближення культур.

У той же час найістотнішим чинником, який суттєво вплинув на розвиток світової культури, став могутній національно-визвольний рух: боротьба проти нашестя Наполеона в Іспанії і Росії, проти гніту австрійських Габсбургів в Італії та Угорщині, проти османського ярма в Греції і Болгарії, проти російського царизму в Польщі і на Кавказі, об'єднання Німеччини. Дуже різний за складом і цілями у різних країнах цей рух веде до того, що вчені, письменники і художники звертаються у своїй творчості до історичного минулого і культурних традицій власних народів. Усвідомлення кожною нацією своєї значущості, розвиток почуття національної гідності визначав прагнення людей науки і мистецтва вийти на світовий рівень, іти в ногу з часом.

У загальній картині історії XIX ст. існують і взаємодіють тенденції розвитку національних культур і складання загальнолюдської, світової культури.

Наслідки утвердження капіталістичного виробництва і капіталістичних відносин були неоднозначними для культури. З одного боку, імпульс для розвитку отримала наука, оскільки виникла пряма економічна зацікавленість в застосуванні у виробництві відкриттів, винаходів, більш численною стала інтелігенція, зростало міське населення. З іншого ж боку, машинне виробництво створило клас найманих робітників-пролетарів, звело до мінімуму гуманістичний чинник у праці, посилило відчуження працівника від процесу і продукту праці, протистояло світу ідеалів і духовних цінностей.

У своїх основах культура XIX ст. спиралася на ідеї і погляди, вироблені в епоху Просвітництва. Це - насамперед гуманізм, що піднявся до розуміння цінності кожної людини як особистості, її права на вільний розвиток, раціоналізм і, особливо, - сцієнтизм (від латинського "сцієнція” - наука), який абсолютизував роль і можливості науки в житті суспільства, а також євроцентризм, що оцінював всі цивілізації крізь призму переваги європейського зразка для всіх інших культур.

2. Промисловий переворот. Наука

Промисловий переворот і головні технічні винаходи. Протягом ХІХ ст. високо розвинулася взаємодія науки і техніки з виробництвом. Розвиток промисловості і сільського господарства підштовхував науку до вивчення нових проблем, а в свою чергу на основі наукових відкриттів створювалися нові засоби виробництва.

З особливою силою такий взаємовплив виявився в ході промислового перевороту. Його початковим моментом прийнято вважати винахід і широке застосування робочих машин у текстильному виробництві, що практично співпало за часом зі створенням англійським інженером Джеймсом Уаттом універсальної парової машини. Незабаром парові машини стали масово застосовуватися й у всіх галузях виробництва.

Справжній переворот у промисловості настав тоді, коли виник паровий молот і точні універсальні металорізальні верстати, тобто коли машини стали виробляти машини, виникло машинне виробництво. У зв'язку з цим різко зріс попит на метал і необхідне для його виробництва вугілля. Незабаром деревне вугілля у виробництві металу було замінене кам'яним. Недаремно ХІХ сторіччя пізніше назвали "віком пари, вугілля і металу”, хоч в кінці його вже почалося промислове застосування електрики.

Застосування парових машин на транспорті значно збільшило можливості зв'язку і комунікацій, спілкування людей. Американський винахідник Р.Фултон в 1807 р. побудував перше річкове судно з паровим двигуном, яке розвивало швидкість близько 9-10 км на годину. Вже в 40-х роках ХІХ ст. стали будувати кораблі із залізним корпусом. Між Європою й Америкою, Англією та Індією, Австралією встановлюється регулярне океанське пароплавне сполучення, яке прискорилося після будівництва Суецького каналу (1869 р.). Шлях з Європи в Америку, який вимагав на початку століття цілого місяця, в кінці його скоротився до 7-8 днів.

Англійський інженер Дж.Стефенсон в 1829 р. створив паровоз із символічною назвою "Ракета”. Він набирав швидкість до 38 км на годину і пересував вагони вагою до 90 т. Конструкція "Ракети” була настільки вдалою, що принципово не мінялася аж до середини ХХ ст., коли паровози поступилися місцем тепловозам й електровозам.

Паралельно з масовим транспортом (залізничним, морським, річковим, міським - трамваєм, метро) з'явився і транспорт індивідуального користування. У середині століття з'явився велосипед з педалями, а після введення у практику в 80-і роки ХІХ ст. пневматичних гумових шин він набув майже сучасного вигляду. Винахід же двигуна внутрішнього згоряння привів до виникнення принципово нового виду транспорту - автомобільного. У 1885-1886 рр. німецькі інженери Г.Даймлер і К.Бенц сконструювали перші зразки автомобілів, а вже в 90-і роки в ряді країн Європи й Америки почалося їх промислове виробництво. Попит на автомобілі стрімко зростав, тому не дивно, що саме на автомобільних заводах Генрі Форда в США був застосований конвеєр.

На рубежі XIX і ХХ ст. здійснилася мрія людини про політ над Землею. Спочатку з'явилися літальні апарати легші за повітря - дирижаблі, але незабаром вони були витіснені літаками (аеропланами). У 1903 р. американські авіаконструктори брати Уїлбер і Орвілл Райт встановили на літаку легкий і компактний бензиновий двигун і здійснили перший в світі повітряний політ тривалістю 59 секунд.

Застосування двигунів внутрішнього згоряння й електрики зробило реальністю ще одну фантастичну ідею - підводне плавання. Підводні човни стали будувати в останні роки XIX ст., передусім в Німеччині з військовою метою.

Крім розвитку транспорту, який зблизив людей, країни і континенти, корінним чином змінилися і засоби зв'язку та інформації.

У середині ХІХ ст. телеграф уже з'єднував дротяним зв'язком Європу з Америкою та Азією, забезпечуючи небувалу раніше швидкість передачі інформації. У кінці 70-х років А.Беллом було винайдено, а Т.Едісоном вдосконалено телефон. Завдання створення безкабельного зв'язку (радіо) було вирішено російським вченим О.С.Поповим, який у травні 1895 р. продемонстрував перший у світі радіоприймач. У 1897 р. італієць Г.Марконі отримав патент на винахід аналогічного радіоприймача. Історія цієї суперечки про пріоритет винаходу цікава і з точки зору того, що багато відкриттів робилися в різних країнах одночасно або майже одночасно. Ще один яскравий приклад майже одночасного відкриття - так звані "Х-промені”, які сьогодні називають рентгенівськими, близько 1895 р. паралельно відкрили видатні фізики - український І.Пулюй та німецький В.Рентген і навіть в кінці ХХ ст. в західній пресі точиться суперечка про пріоритет цього відкриття, а в англомовному світі уникають назви "рентгенівський”, називаючи виялені промені X-ray.

Поява друкарських і набірних машин у поліграфії абсолютно змінила роль і становище періодичної преси в суспільстві. Саме в ХIХ ст. газета, яка виникла в ХVII ст., із засобу задоволення цікавості придворних кіл стала засобом масової інформації, пульсом часу і віддзеркаленням громадської думки. Але тоді ж виразно виявилася залежність друку від влади. Хрестоматійним прикладом стали заголовки паризьких газет, які повідомляли про просування Наполеона до Парижа під час його повторного приходу до влади після втечі з острова Ельба: "Корсиканське чудовисько зірвалося з ланцюга і висадилося в бухті Жуан”; - "Людоїд іде до Грасса”, "Узурпатор увійшов до Гренобля”, "Бонапарт зайняв Ліон”, "Наполеон наближається до Фонтенбло”, нарешті, "Сьогодні Його Імператорська Величність прибуде в свій вірний Париж”.

Міжнародне наукове співробітництво. Збільшення можливостей і прискорення обміну різного роду інформацією, нарівні з розвитком промислового виробництва і створенням матеріального фундамента прикладних наук, вельми сприятливо позначилося на формуванні єдиної світової науки з експериментальною базою і теоретичними узагальненнями. У ХІХ ст. вперше виникла особлива система обміну інформацією і взаємодії вчених різних країн.

Крім державних національних академій створюються численні незалежні наукові товариства й установи. Вони часто випускали періодичні видання, наукові записки, які надавали свої сторінки найбільш видатним вченим різних держав. Вчені стали збиратися для обміну думками і результатами наукових досліджень на міжнародні з'їзди, симпозіуми і конгреси. Останні часто приурочувалися до міжнародних промислових виставок, які стали також однією з найважливіших подій культурного життя. Їх метою було пожвавлення торгівлі, промисловості, але в той же час вони ставали оглядом розвитку світової науки, досягнень техніки, мистецтва і культури.

Почали здійснюватися міжнародні наукові проекти. Наприклад, на астрономічному конгресі 1887 р. було прийнято рішення про складання каталогу зірок. У цій роботі взяли участь 18 астрофізичних обсерваторій різних країн. У результаті було зареєстровано біля двох мільйонів зірок.

Практика концентрації матеріальних ресурсів у міжнародному масштабі застосовувалася не раз: у Англії при Кембріджському університеті була організована фізична лабораторія імені Г. Кавендіша, славетний "розсадник геніїв”, яку послідовно очолювали Д.Максвелл, Дж.Томпсон, Е.Резерфорд, Радієвий інститут у Франції, інститут Рентгена у Мюнхені, Імперський фізико-технічний інститут в Берліні.

Надзвичайно важливим моментом стало повсюдне поширення єдиної системи мір і ваг, думка про необхідність якої виникла ще під час Французької революції. Система базувалася на десятичному принципі. В основу її було покладено нову одиницю довжини - метр (від грецького "метрон” - міра). За одиницю площі приймався ар, рівний 100 м2, рідкі і сипучі тіла стали вимірюватися у літрах (1 дм3), вага - в кілограмах (вага 1 л води). У 1872 р. у Севрі, поблизу Парижу, було створене Міжнародне бюро мір та ваги. Цією системою зараз користується абсолютна більшість країн і народів світу.

Основні наукові відкриття. Наука у XIX ст. продовжує сприйматися як класична система знань, як єдина система наук, основні ідеї і принципи якої вважаються остаточно встановленими і непорушними. Відбувається диференціація окремих галузей наукових знань на більш вузькі спеціальні галузі (наприклад, у самостійні науки виділяються експериментальна психологія, соціологія, культурологія) і в той же час - інтеграція наук (саме в цей час виникає астрофізика, біохімія, фізична хімія, геохімія), оформляється і нова галузь знань - технічні науки.

Протягом сторіччя було зроблено нечувану раніше кількість відкриттів, а на основі накопиченого експериментального, аналітичного матеріалу розроблено узагальнюючі теорії.

У рамках класичної фізики з'явилися нові галузі - термодинаміка і вчення про електрику, покликані до життя розвитком техніки. Французький фізик С.Карно вивчив закономірності перетворення теплової енергії в механічну, заклавши тим самим основи теплотехніки. А згодом німецький дослідник Ю.Майєр, англієць Дж.Джоуль і німець Г. Гельмгольц завершили обґрунтування закону збереження і перетворення енергії (термін "енергія” ввів у 60-і рр. XIX ст. У.Томпсон). Отже, було встановлено, що всі види енергії - механічна, теплова, електрична і магнітна - переходять одна в одну.

Відкриття в 1831 р. англійцем М.Фарадеєм явища електромагнітної індукції, яке спиралося на дослідження датського фізика Х.Ерстеда і француза А.Ампера, дозволило згодом створити магнітоелектричні генератори й електродвигуни. Їх праці заклали основи майбутньої електротехніки.

Великим досягненням науки XIX ст. була висунута англійським вченим Д.Максвеллом електромагнітна теорія світла (1865 р.), яка узагальнила досліди і теоретичні висновки багатьох фізиків різних країн у галузях електромагнетизму, термодинаміки й оптики. Д.Максвелл прийшов до думки про єдність і взаємозв'язок електричних і магнітних полів, створив на цій основі теорію електромагнітного поля, згідно з якою, виникнувши в будь-якій частині простору, електромагнітне поле поширюватиметься в ньому з швидкістю, яка дорівнює швидкості світла. Таким чином він встановив зв'язок світлових явищ з електромагнетизмом. Уперше на практиці спостерігати поширення електромагнітних хвиль вдалося німецькому фізику Г. Герцу. Парадоксально, але він вважав, що електромагнітні хвилі не будуть мати практичного застосування. А вже через декілька років О.С.Попов застосував їх для передачі першої в світі радіограми. Вона складалася всього з двох слів: "Генріх Герц”.

Подальшим кроком у вивченні будови матерії стало відкриття першої елементарної частки - електрона. У 1878 р. голландський фізик Г. Лоренц почав розробляти електронну теорію речовини і надав теорії електромагнетизму довершеного математичного вигляду.

Узагальненням усього попереднього розвитку хімії стало відкриття російським вченим Д.І.Менделєєвим періодичного закону хімічних елементів. Він довів, що властивості елементів і простих і складних сполук, що утворюються ними, стоять у періодичній залежності від їх атомної ваги. Періодичний закон вказував шлях до планомірних пошуків ще невідкритих хімічних елементів.

XIX ст. стало часом торжества еволюційної теорії. Ч.Дарвін, узагальнивши ідеї Ж.Ламарка про залежність еволюції організмів від пристосованості їх до навколишнього середовища, Ч.Лайєля про утворення земних шарів в залежності від діяльності сил природи, клітинну теорію Т.Шванна і М.Шлейдена і власні багаторічні дослідження, у 1859 р. видав працю "Походження видів шляхом природного відбору”, у якій виклав висновки про те, що види рослин і тварин не постійні, а мінливі, що сучасний тваринний світ сформувався внаслідок тривалого процесу розвитку. Правда, про причини мінливості видів Дарвін, з його слів, висунув лише "здогадливі” припущення. Ці причини вдалося розгадати австрійському досліднику Г. Менделю, який сформулював закони спадковості. У 1871 р. Дарвін випустив книгу "Походження людини і статевий відбір”, де висунув і обґрунтував гіпотезу про походження людини від мавпоподібного предка. Вчення Дарвіна справило приголомшуюче враження на суспільну свідомість.

У XIX ст. публікуються також численні узагальнюючі праці із всесвітньої історії, історії країн і народів, історії мистецтва та історії філософії. Такі мислителі, як Гегель, Конт, Спенсер, Маркс і Енгельс, намагаються побудувати всеосяжні філософські і соціальні системи.

Про зміну характеру взаємовідносин науки і практики також яскраво свідчить історія всесвітньо відомого Пастерівського інституту в Парижі. Все почалося з того, що на замовлення французьких виноробів, які зазнавали великих збитків від хвороб вина, молодий блискучий вчений Луї Пастер (дві докторські дисертації з фізики і хімії) почав вивчати процеси бродіння. Незабаром він довів, що бродіння є результатом життєдіяльності мікробів. Пастер став основоположником нової науки - мікробіології, зробив революцію у медицині. Він виявив збудників багатьох інфекційних захворювань, дав пояснення імунітету і розробив метод застосування запобіжного щеплення. Його відкриття були настільки важливі, що на кошти, зібрані за міжнародною підпискою, був створений інститут.

На кінець XIX ст. в суспільній свідомості складається переконання, що картина світу в загальних рисах вже досить ясно встановлена наукою, що подальший розвиток наукового знання покликаний лише уточнювати контури цієї картини і розкривати нечисленні "білі плями”, які залишилися в ній. Коли в 1889 р. майбутній геніальний фізик-теоретик, основоположник квантової фізики, Макс Планк вирішив працювати у галузі теоретичної фізики, його вчитель сказав йому: "Юначе, навіщо ви губите своє майбутнє? Адже теоретична фізика закінчена. Можна лише обчислювати окремі випадки. Але чи варто віддавати такій справі своє життя?” Насправді ж класична наука XIX ст. стала не вінцем пізнання, а підмурівком нового революційного прориву.

У 1895 р. німецький вчений В.Рентген відкрив промені, які зараз носять його ім'я. Услід за ним французькі вчені А.Беккерель, Пьєр і Марія Кюрі відкрили явище радіоактивного розпаду, а англійський фізик Е.Резерфорд встановив, що при розпаді радіоактивних елементів виділяються альфа, бета і гамма-промені, а потім він разом з Содді запропонував загальну теорію радіоактивності. Світ був приголомшений: неподільності атома прийшов кінець, залишилося лише заглянути у нього й уявити собі його будову. Незабаром тим же Резерфордом була запропонована, а датчанином Н.Бором уточнена "планетарна” модель атома.

І, нарешті, класичні уявлення людства про час і простір були зруйновані теорією відносності Альберта Ейнштейна.

Такі ж прориви на рубежі віків сталися і в пізнанні людиною самої себе. Американський біолог Т.Морган, спираючись на забуті праці Г. Менделя, сформулював закони спадковості. Працями Г. Менделя і Т.Моргана були закладені основи науки генетики, яка нині тріумфально крокує по країнах і континентах.

Найбільші досягнення у галузі фізіології пов'язані з ім'ям І.П.Павлова, який спирався у своїй науковій діяльності на праці І.М.Сєченова. У 1903 р. на конгресі медиків у Мадриді він робить своє перше повідомлення про теорію умовних рефлексів. Його дослідження вищої нервової діяльності (другої сигнальної системи, типів нервової системи, локалізації функцій, системності роботи великих півкуль кори головного мозку та ін.) зіграли велику роль у розвитку фізіології, медицини, психології й педагогіки.

3. Нова система освіти

В останню чверть XIX ст. бурхливий розвиток науки і техніки породив у передових промислових країнах потребу у кваліфікованих кадрах, як інженерних, так і робітничих. Суспільство поступово починає усвідомлювати необхідність письменності для широких верств населення.

Під впливом ідей французьких просвітителів, передових педагогів-демократів І.Песталоцці і А.Дістервега, під тиском трудящих у найбільших країнах Європи в шкільній справі сталися вельми значні зміни. Вони торкнулися передусім елементарної, початкової школи, відбилися і на вищій освіті. Початкова освіта, яка протягом сторіч перебувала у віданні церкви, переходить до управління державою, хоч вплив релігії залишається значним. В Англії створення системи державної освіти було закладено законом 1870 р., за яким початкові школи переставали бути віросповідними. Незабаром держава стала виплачувати спеціальні грошові субсидії тим школам, які не брали плати за навчання з батьків учнів. У 1880 р. початкова освіта в Англії стала обов'язковою, а в 1891 р. - безкоштовною.

В об'єднаній Німеччині закон 1872 р. про народну школу дещо розширив викладання реальних предметів і активізував у ній методи навчання. Цим же законом католицька церква була відчужена від керівництва шкільною справою. Звичайно, мова йшла не про скасування релігійного навчання і виховання, просто католицькі кола вважалися опозиційними до правлячої протестантської династії Гогенцоллернів.

У Франції безкоштовна й обов'язкова освіта для всіх дітей віком від 6 до 13 років була введена законами 1881 і 1882 рр. Цими ж законами відмінялося викладання у школі закону Божого, але для релігійного навчання виділявся один день на тиждень, вільний від занять.

Проте значна частина дорослого населення навіть у великих країнах залишалася неписьменною. Наприклад, в Росії закон про обов'язкову початкову освіту був прийнятий лише при радянській владі. У США безкоштовна, хоч і не обов'язкова початкова освіта існувала вже в кінці XIX ст. майже у всіх штатах, але масово неписьменним було "кольорове” населення і значна частина нових емігрантів.

Середня школа в європейських країнах протягом майже всього XIX ст. не зазнала радикальних змін. Єдиним повноправним типом середньої школи залишалася школа класична, гуманітарна: гімназії в Німеччині і Росії, ліцеї і коледжі у Франції, граматичні школи в Англії. В останній чверті сторіччя важко, але пробивало собі дорогу вивчення дисциплін природничого циклу - фізики, хімії, біології та інших. Запекла полеміка розгорнулася у США та європейських країнах з питання викладання біології, особливо теорії Дарвіна про походження видів. Уже це наближало школу до потреб реального життя, сприяло донесенню до масової свідомості елементів наукових уявлень про процеси, які відбуваються в природі.

Розширилася на кінець сторіччя мережа вищих учбових закладів, передусім інженерно-технічних. У підготовці наукових кадрів велику роль починають відігравати науково-дослідні центри і лабораторії, які вперше з'явилися у ХІХ ст. - як приватні, так і державні, наприклад, вже згадуваний Пастерівський інститут у Парижі.

У зв'язку з розвитком триступеневої системи освіти став швидко зростати шар наукової, інженерно-технічної, гуманітарної (вчителі, лікарі) інтелігенції. Прагнення до подолання неуцтва й оволодіння знаннями охопило досить широкі верстви населення. Ніколи в минулому не створювалося так багато різноманітних шкіл для дорослих, різних курсів, не читалося стільки популярних лекцій. Здійснюються енергійні кроки для розвитку жіночої освіти.

4. "Золотий вік” світової літератури

Нове місце літератури у суспільстві. XIX ст. - час бурхливого розвитку всіх сфер художньої культури, при цьому їх співвідношення і роль зазнали істотних змін. На перший план висувається література, XIX сторіччя називають її "золотим віком” - як за сузір'ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. Завдяки технічному прогресу в поліграфії, збільшенню тиражів і здешевленню друкарської продукції вона стала доступною досить широким верствам населення. З іншого боку, розвиток освіти і підвищення рівня письменності підвищили попит на книгу. Якщо ще на початку сторіччя вона була доступна лише вузькому прошарку аристократії і дуже багатих підприємців, то на кінець сторіччя вона з'явилася в оселі кожної письменної людини. Змінився і сам письменник, його суспільне становище. Літераторство перетворилося у професію, у автора з'явилася можливість пером заробляти на життя. Бурхливі події початку сторіччя залучили письменників в гущу подій. Ф.Стендаль воював в армії Наполеона, Д.Байрон брав участь в грецькому повстанні проти турок, Ш.Петефі загинув, воюючи проти карателів Миколи I, Л.М.Толстой обороняв Севастополь, Е.Золя активно втрутився у справу Дрейфуса... Літератор починає усвідомлювати, як ніколи раніше, свою відповідальність за виховання суспільства. Тема "поет і громадянин” проходить червоною ниткою не тільки в творчості О.Пушкіна та М.Некрасова...

Як і у всій культурі XIX ст., в літературі відбувається не тільки бурхливий розвиток національних літератур, але й формування світової літератури. Цьому особливо сприяв розвиток художнього перекладу. Про те, що складається всесвітня література, яка не належить окремим націям, а всьому людству, говорили вже сучасники. Так, у поетичній мініатюрі під символічною назвою "Світова література” (1827 р.) І.В.Гете наголошував: "Нехай всі народи світу, живучи під одним небом, втішаються радістю загальних скарбів!”

Розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни чотирьох основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму і декадансу. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли вираження у всіх видах мистецтва, але насамперед - в літературі.

Класицизм. Класицизм з його антифеодальним духом і пафосом республіканської громадянськості панував у культурі в революційні роки і перше десятиріччя XIX ст. (пізніше він не зник, але переродився в консервативний напрямок). Він продовжував спиратися на античні традиції, ідеологічну спадщину і зовнішні форми римської демократії. Характерною його рисою була непорушність певних естетичних норм, в уявленнях чітко розмежовувалося піднесене і низьке, прекрасне і потворне. Рішуче виключалося змішання різнорідних елементів - трагічного і комічного, пафосу і гумору, значного і незначного. Переважали сюжети, в яких втілювалася ідея необхідності підпорядкування індивідуальних, особистих інтересів інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху.

Останнім яскравим злетом класицизму на рубежі сторіч був веймарський класицизм (за назвою міста Веймар - столиці крихітної німецької держави), представлений двома великими іменами - Іоганна Вольфганга Гете і Фрідріха Шіллера. Вони бачили завдання мистецтва в тому, щоб підносити душу, піднімати людину над убозтвом навколишнього світу. П'єси Шіллера "Розбійники”, "Підступність і кохання” і особливо пізні драми "Марія Стюарт”, "Вільгельм Телль” сповнені героїчного пафосу.

Гете використав сюжет середньовічної німецької легенди про життя, безбожні діяння вченого-чорнокнижника і чародія Фауста, який ціною союзу з дияволом повернув собі молодість і пізнав заповітні таїни природи. У фіналі геніальної трагедії "Фауст”, яку О.Пушкін охарактеризував як "найвеличніше творіння поетичного духу”, як гімн, звучать слова:

Життя роки

Минули недаремно; ясний предо мною

Кінцевий висновок мудрості земної:

Лише той гідний життя й свободи,

Хто кожний день іде за них на бій!

Романтизм. Гостре неприйняття реакції і прози життя, які запанували в суспільстві, породили у 20-і роки романтичний бунт молодого покоління. Романтизм як такий - не просто художній стиль, подібний класицизму або бароко. Романтизм - суспільний і культурний рух, який охопив багато країн Європи і найрізноманітніші сфери - від філософії і політичної економіки до моди на костюми і зачіски. При цьому всіх романтиків об'єднувало одне: "ненависть до дійсності, пекуча потреба тікати від неї” (зі слів англійського письменника С.Моема).

Романтична література рішуче відмовляється від культу розуму, який проповідувався Просвітництвом і класицизмом. Романтики висували нових героїв - самотніх бунтівників, індивідуалістів, непримиренно ворожих своєму середовищу, які йшли за нестримними стихійними поривами пристрастей, зневажали всіляку холодну розсудливість. Сюжетами творів частіше за все обиралися виняткові події, романтичні герої діяли або в умовах фантастично зображеного середньовіччя, або в екзотичних заморських краях, далеких від буржуазної цивілізації. "Незвичайні герої у незвичайних обставинах” - так можна охарактеризувати основний принцип романтичного мистецтва.

Особливу роль у становленні романтичної концепції особистості зіграло життя Наполеона, високо піднесеного долею і нею ж кинутого у безодню. "Він світу був чужий. Все в ньому було таємницею, день піднесення - і падіння година!” - писав М.Лермонтов. Про "загадку” цієї феноменальної особистості розмірковували також Байрон, Пушкін, Гейне, Гюго, Скотт.

Романтизму найближчою є поезія. Саме в жанрі романтичної поеми він досяг свого розквіту, оскільки в ній, крім діючого персонажа, присутній і ліричний герой, авторське "я”. Найбільш яскраво поєднання героїв з особистістю автора виявилося у творчості видатного англійського поета Джорджа Байрона. З самого початку своєї творчої і суспільної діяльності він закликав до боротьби - і в ліричних віршах, і в політичній промові на захист луддитів (рух руйнівників машин) у палаті лордів. У ліро-епічній поемі "Паломництво Чайльд Гарольда” він викривав реакцію, прославляв боротьбу народів Іспанії, Італії, Греції. У цьому розчарованому в світському товаристві герої, в центральних образах однойменних східних поем Гяурові, Корсарові легко пізнати, зі слів В.Белінського, "колосальну, горду і непохитну особистість” самого поета. Подібні герої захоплювали уяву сучасників, які бачили в них борців за звільнення людської особистості. Завдяки цьому виникло своєрідне явище у суспільних настроях, яке отримало назву "байронізм”.

Духом революційної романтики в російській літературі пройнята поезія молодого О.Пушкіна, М.Лермонтова, в польській - А.Міцкевича, в угорській - Ш.Петефі, в німецькій - Г.Гейне, у французькій - В.Гюго.

Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був Вальтер Скотт. У романах В.Скотта, "шотландського чародія”, як називали його сучасники, минуле ожило, заграло яскравими фарбами. У своїх романах "Айвенго”, "Квентін Дорвард”, "Роб Рой” та інших він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народа. Епоха романтизму відмічена багатьма блискучими витворами історичного жанру: В.Гюго (романи "Собор Паризької Богоматері”, "93-й рік”), А.Дюма ("Королева Марго”, "Три мушкетери”) та інших. Молодий північноамериканський романтизм гідно представили романи Ф.Купера ("Останній з могікан”, "Слідопит”, "Звіробій”), знаменита "Пісня про Гайавату” Г.Лонгфелло.

Реалізм. У 40-і роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм. Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Як і романтизм, реалізм критикував дійсність, але при цьому він виходив з самої дійсності, в ній же і намагався виявити шляхи наближення до ідеалу. На відміну від романтичного героя, герой критичного реалізму може бути аристократом, каторжником, банкіром, поміщиком, дрібним чиновником, але він завжди - типовий герой у типових обставинах.

Реалізм XIX ст., на відміну від епохи Ренесансу і Просвітництва, за визначенням О.М.Горького, є передусім реалізмом критичним. Головна його тема - викриття буржуазного ладу і його моралі, пороків сучасного письменнику суспільства. Ч.Діккенс, У.Теккерей, Ф.Стендаль, О.Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людини від людини.

Найважливіша риса реалізму - психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Прикладом тут може служити "кар”єра” Жюльєна Сореля з роману Стендаля "Червоне і чорне”, який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі; психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Л.М.Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Людський характер розкривається представниками критичного реалізму в органічному зв'язку з середовищем, з соціальними обставинами і життєвими колізіями. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об'єктивного художнього відтворення дійсності.

Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою "Людська комедія”. Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя його епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення.

Блискучі зразки соціального роману дали Ф.Стендаль ("Червоне і чорне”), Г.Флобер ("Мадам Боварі”), Гі де Мопассан ("Життя”) у Франції, Ч.Діккенс ("Домбі й син”, "Девід Копперфілд”), У.Теккерей ("Ярмарок пихи”) в Англії. У Росії до реалізму прийшов О.С.Пушкін, який "романтизму віддав честь”, за ним - М.В.Гоголь, Л.М.Толстой, Ф.М.Достоєвський, А.П.Чехов.

Декаданс. У 80-і роки ХІХ ст. кризові суспільні явища дістали своєрідне відображення в літературі. Заявила про себе нова течія, яка отримала назву декадентство, або декаданс (в перекладі з французького - занепад). У 1886-1889 рр. у Парижі видавався журнал "Декадент”, в якому друкувалися поети Ш.Бодлер, А.Рембо, П.Верлен. Декаданс не був чимось єдиним і розпадався на ряд напрямів: натуралізм, символізм, проповідь "чистого мистецтва”. Їх об'єднувала опозиція до загальноприйнятої "міщанської моралі”, настрій безнадійності, втоми і відчаю, переконаності в занепаді і загибелі культури.

Ідейним главою і теоретиком натуралізму напряму став Е.Золя, автор двадцятитомної епопеї "Ругон-Маккари”, його послідовниками - брати Гонкури, Г.Гауптман. Вони підходили до життя як вчені-експериментатори і виходили з положення, що доля, воля і духовний світ людини повністю залежать від соціального середовища, побуту, спадковості і фізіології. У натуралізмі риси відвертого декадансу поєднувалися з соціально-критичними, демократичними і соціалістичними тенденціями.

Символізм як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя, але коріння його заглиблюється в творчість великого французького поета Шарля Бодлера, який опублікував в 1857 р. поетичний збірник "Квіти зла”, в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборюваності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Туга і страждання - тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси - відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути "таємниці світу”. Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає "до повної свободи особистості”. Його представники - П.Верлен, А.Рембо, М.Метерлінк, О.Блок, А.Білий - стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.

Близькі до символістів й представники напряму, які проповідували самоцінність художньої творчості, її незалежність від соціальних умов життя, від політики і суспільних рухів. Мабуть, найбільш талановитим представником цього напряму "мистецтва для мистецтва” на Заході можна вважати англійського письменника і поета Оскара Уайльда, який прославився романом "Портрет Доріана Грея”.

Поряд зі згаданим історичним романом XIX ст. привнесло в літературу й інші нові жанри: детектив і фантастику. Біля джерел першого з них стоять Едгар По ("Вбивство на вулиці Морг”, "Золотий жук”) і Артур Конан-Дойль, який першим увів до літератури нового героя - детектива-любителя. Родоначальниками жанру фантастики стали Жюль Верн і Герберт Уеллс. Відбувається відособлення дитячої літератури.

5. Образотворче мистецтво та архітектура Європи і США кінця XVIII - початку ХХ сторіччя

Новий соціальний статус мистецтва. У XIX ст. народився новий тип діяча мистецтва - "вільний художник”. Цей термін стосується не тільки живописців, але й усіх осіб творчої праці - скульпторів, музикантів, артистів. Майстер, який з часів Відродження працював за приватними замовленнями і був частиною прислуги аристократичного двору, тепер отримав можливість орієнтуватися на набагато ширшу й демократичнішу аудиторію. Самі діячі мистецтва набули тепер іншого соціального статусу, інтелектуального рівня, змінились психологічно і навіть зовні. Майстри мистецтв ставали інтеліґенцією у сучасному розумінні цього слова. Їх відрізняла не тільки освіченість, відданість ідеалам мистецтва, внутрішня незалежність, але й розвинена громадянська самосвідомість. Для кращих і найталановитіших з них вільнолюбність була не красивою фразою, а життєвим переконанням.

Однак, одержавши "свободу творчості”, вони одночасно втратили і свою, хоч і мінімальну, матеріальну забезпеченість. Долю мистецтва стали визначати комерційні закони. ("продаваність”). Смаки буржуа, які диктували тепер моду, разюче відрізнялися від рафінованого аристократичного смаку, були примітивними, а часто й просто віддавали вульгарністю. Новому, передовому доводилося долати не тільки аристократичні примхи, але й самовпевненість і грубість господаря гаманця. Образ художника, що гинув від голоду в мансарді, але не бажав йти на компроміс, який широко увійшов в той час в світову літературу, був навіяний реальним життям.

Однак поступово у буржуазному суспільстві збільшувалася питома вага освіченого прошарку, попередника сучасного "середнього” класу. Такі люди починають заповнювати художні виставки, концерти, театри, музеї, бібліотеки, які стали доступними. Перед діячами культури виникає нове завдання - просвіщати публіку, впливати на її смаки. З'являються перші газети і журнали, присвячені мистецтву, а з ними неординарного значення набуває художня критика.

Завдяки розвитку засобів зв'язку всесвітні центри мистецтва - Париж, Рим, Відень - стали доступні творчим особистостям різних країн. Видатні ж композитори, виконавці, актори починають відвідувати країни Європи, говорячи сучасною мовою, з гастролями.

Образотворче мистецтво. В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.

У роки Великої французької революції та імперії Наполеона розцвів талант видатного представника класицизму Жака Луї Давида. У його творчості античні традиції, раціоналізм, властиві класицизму, органічно злилися з політичними реаліями, що дозволяє говорити про революційний характер творчості Давида. Як заклик до революційної боротьби проти деспотизму була сприйнята французькою громадськістю його картина на сюжет римської історії "Присяга Гораціїв” (1784 р.). Кращим же твором Давида вважається картина "Смерть Марата” (1793 р.), написана під безпосереднім враженням від події. Трагізм сюжету, простота і лаконізм композиції, стриманість кольору і скульптурність - риси класицизму - роблять цю картину справжнім пам'ятником героям революції. У період правління Наполеона Давид написав декілька парадних портретів імператора (той призначив його "першим живописцем імперії”). Помер він в Бельгії, куди вимушений був емігрувати після реставрації монархії Бурбонів.

Класицизм, який трансформувався в академізм, тобто напрям, офіційно визнаний академіями мистецтв, проіснував усе XIX ст., але залишився на узбіччі магістральних шляхів розвитку образотворчого мистецтва.

Найбільш масштабною фігурою у живописі на рубежі XVIII- XIX ст. був іспанський художник і гравер Ф.Гойя, який повернув живопису своєї країни її минулу велич. Перші великі роботи його просякнуті любов'ю до життя, в них переважають світлі, веселі фарби. Але в 1792 р. Гойя важко захворів (він оглух і майже осліп), що позначилося і на творчості, зробивши її гостро трагічною. Гойєю створені приголомшуючі картини про героїчну боротьбу іспанського народу проти французьких окупантів ("Повстання 2 травня 1808 року в Мадриді”, "Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року”), серії офортів (гравюр на металі) "Капричос” ("Фантазія, гра уяви”), "Діспаратес” ("Божевілля”), "Лихоліття війни”. Ці серії відмічені найскладнішою образністю, багатим філософським підтекстом і справжнім новаторським баченням. Творчість Ф.Гойя мала величезне значення як для формування європейського романтизму, так і для становлення реалізму, з якими і пов'язані головні здобутки європейського живопису XIX ст.

Найзначнішим явищем романтизму виявився живопис Ежена Делакруа. У 1824 р. він виставляє в Салоні (щорічні виставки, які влаштовуються академією мистецтва у Квадратному салоні Лувра, звідки і походить назва як самих виставок, так і офіційно визнаного напряму в мистецтві - салонне мистецтво) свою картину "Різня на Хіосі”, сюжетом якої послужив справжній епізод визвольної війни грецького народу проти турецьких поневолювачів, які вбили в 1821 р. на цьому острові понад 40 тисяч чоловік. Чітка громадянська позиція Делакруа, незвичайна свіжість живопису і життєвість образів викликали поляризацію думок серед глядачів і знавців - бурхливе захоплення з одного боку ("Він - полум'яний геній!”) і хвилю обурення з іншого ("Це різня живопису”).

Найбільш відома картина Делакруа "Свобода на барикадах” також написана по слідах реальної події і викликала такі ж суперечки. Конкретному епізоду вуличних боїв революції 1830 р. художник надав символічного і тому позачасового звучання. Свободу на картині втілює француженка з трикольоровим революційним знаменом. Вона поривчасто обернулася до тих, кого кличе за собою на бій, і вся фігура її - героїчний порив. Слідом за нею грізною хвилею рухаються повстанці: майстрові і буржуа, дорослі і діти - символи основних сил революції. Колір, барвисті плями, їх гармонійна єдність стають основою живопису, кольором же створюється і певний настрій. Живописна система Е.Делакруа являла новий крок у розвитку образотворчого мистецтва.

Піднесення реалізму як художнього методу почалося у графіці. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом'є, чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О.Бальзака. Дом'є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками. Коли літографія (різновид гравюри) "Гаргантюа” - карикатура на Луї Філіппа, який заковтує золото і "віддає” навзамін ордени і чини - була виставлена у вітрині, біля неї збиралися натовпи народу. За неї художник був засуджений на 6 місяців в'язниці і великий штраф. У 1834 р. О.Дом'є створив кращі свої літографії: "Законодавче черево”, "Всі ми люди, обіймемось!”, "Цього можна відпустити на волю”. У них він дав колективний портрет палати депутатів, викрив бездарність, жадібність і жорстокість з лицемірством влади заможних. Він же створив зображення кривавої розправи влади з робітниками - "Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року”, яке було пронизане глибоким трагізмом. Заборона в 1835 р. політичної карикатури змусила Дом'є обмежитися побутовою сатирою.

Позиції реалізму в живописі в середині сторіччя зміцнив Гюстав Курбе. Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. Так були сприйняті і "Каменярі”, і "Похорон в Орнані”. На першій картині фігури старого і молодого робітника, вся колірна гама полотна створюють враження сумного, безрадісного життя, заповненого одноманітною, втомливою працею. На іншій картині зображене "товариство” невеликого провінційного містечка Орнан - батьківщини художника - під час поховання на місцевому кладовищі. Контраст урочистості траурної церемонії і нікчемності людських пристрастей навіть перед обличчям смерті викликав і у критики, і у публіки бурю протестів, що зробило Курбе "знехтуваним”: в 1875 р. його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвав його "Павільйон реалізму” і розмістив у ньому 40 робіт, зокрема програмну картину "Майстерня художника”. У каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: "Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи... бути не тільки художником, але й людиною, одним словом - творити живе мистецтво - таким є моє завдання”. Він став членом Паризької комуни, а після її розгрому був вимушений емігрувати до Швейцарії.

Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним у художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет.

У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії. Величезний внесок у нього зробили російські "передвижники” - учасники демократичного об'єднання "Товариства пересувних художніх виставок”, створеного в 1871 р. І.М.Крамськой, І.Є.Репін, В.І.Суриков, В.Г.Перов, О.К.Саврасов, І.І.Шишкін, І.І.Левітан, А.І.Куїнджі збагатили образотворче реалістичне мистецтво психологізмом, майстерністю соціального узагальнення і поетизацією рідної природи.

В останній третині сторіччя на грані реалізму і декадансу з'являється новий напрям - імпресіонізм (від французького "імпресіон” - враження). Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і 8 виставок.

Точкою відліку послужила творчість Едуарда Мане. Його картини "Сніданок на траві” й "Олімпія” стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився. За рік до смерті в 1882 р. він написав одну з найбільш довершених своїх картин - "Бар у Фолі-Бержер”.

Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе Клода Моне, Огюста Ренуара, Каміля Піссаро, Альфреда Сіслея, Едгара Дега, Берту Морізо. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне "Враження. Схід сонця” і дало назву творчості цих художників.

Імпресіоністи запропонували нове бачення світу і нові принципи живопису. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення - фотографії). З'явилася свіжість і безпосередність в зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі - на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря.

Імпресіоністи ввели і нову живописну техніку, відмовилися від змішаних кольорів, почали писати чистими яскравими фарбами, густо наносячи їх окремими мазками (при сприйнятті, оптично змішуючись, для глядача вони давали потрібний тон).

Живописне завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністами - так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму. Це були Поль Сезанн, Вінсент Ван Гог, Поль Гоген. Вони вже не були однодумцями, але кожний з них шукав художні засоби і можливості для створення нового мистецтва, для пізнання не зовнішньої, а істинної суті речей. Своїм мистецтвом і життям вони заперечували буржуазний спосіб життя (відмовився від свого середовища син банкіра Сезанн, удачливий комерсант Гоген залишив кар'єру і сім'ю заради живопису і виїхав на Таїті, кинув проповідницьку діяльність Ван Гог). Не знайшовши гармонії в сучасному суспільстві, художники звернулися до природи, але прагнули відобразити вже не мить, а вічність. Творчість Сезанна, Ван Гога і Гогена справила великий вплив на весь подальший розвиток художньої культури.

Європейська скульптура на початку XIX ст. зазнала короткого періоду піднесення, пов'язаного з творчістю італійського скульптора Антоніо Канови і датського - Бертеля Торвальдсена, представників класицизму в скульптурі. Але вже в 20-і роки піднесення змінилося занепадом і застоєм. Романтизм привніс у скульптуру інтерес до особистості - у всіх європейських столицях встановлюються численні пам'ятники великим людям як минулого, так і теперішнього часу. Але загалом скульптура, яка майже повністю залежала від офіційних смаків, значно відставала від живопису. Повернув скульптурі її високе призначення в кінці століття великий французький майстер Огюст Роден, який став всесвітньо відомим ще за життя. Його мистецтво являє собою сплав різних тенденцій. Група "Громадяни міста Кале” є вищим досягненням реалістичної скульптури, в "Мислителі” можна відчути спорідненість з символізмом, а такі поетичні роботи, як "Поцілунок”, "Вічна весна”, зближують його з імпресіоністами.

Архітектура. Архітектура першої половини XIX ст. пережила свій розквіт у рамках класицизму. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з'являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.

У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від французького імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму. Будівлі і споруди в стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф.Шальгрен) - кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка прекрасно проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає знаменита скульптурна композиція - рельєф Ф.Рюда "Марсельєза”. Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.

З Франції класицизм і його різновид ампір поширилися у Росії, де досягли вершини в архітектурі Петербурга.

Образ міста на Неві склався саме у першій половині XIX ст., коли виникли основні його обриси у формі тризубця та численні комплекси: Васильєвського острову (арх. Тома де Томон), Адміралтейства (арх. А.Захаров) та Казанського собору (арх. А.Н.Вороніхін).

Вищим здобутком класицизму в Росії стали роботи зодчого К.Россі, який завершив створення ансамблів Палацової площі дугою й аркою будівлі Головного штабу і Сенатської площі - будовами Сенату і Синоду. В другій чверті сторіччя в Петербурзі був побудований за проектом архітектора О.Монферрана грандіозний Ісаакіївський собор.

Завдяки посередництву французьких містобудівників класицизм став поширюватися навіть у США, де став першим національним стилем під назвою "грецьке відродження”. У цьому стилі в Вашингтоні був зведений Капітолій - будівля конгресу США, і Білий дім - резиденція президентів.

Що ж до романтизму, то він не створив власної школи архітектури, хоч його вплив вельми помітний у декількох "історичних стилях”: неоготиці, неоренесансі, романсько-візантійському стилі, необароко, які набули поширення в першій половині сторіччя. У неоготичному стилі побудований ансамбль англійського парламенту в Лондоні, вплив візантійського стилю відчувається в куполах знаменитої паризької церкви Сакре-Кер, в неоруському стилі (будівлі, споруджені в цьому стилі, містять риси, які беруть початок у давньоруській архітектурі, орнаменти, які запозичені з народної вишивки або відтворюють у камені різьблення по дереву) зведені будівлі, які остаточно оформили Красну площу у Москві, - Історичний музей і Верхні торгові ряди (нині - ГУМ).

До середини XIX ст. відкритим у світовій архітектурі залишалося питання про новий стиль. Звернення до старовини підготувало появу еклектизму (від грецького "еклектикос” - той, що вибирає) - архітектурної практики, основаної на змішуванні різних стилів. Еклектизм був, з одного боку, вираженням смаку буржуа, який використав пишний псевдоісторичний декор як свого роду рекламу, а з іншого - вираженням певних світоглядних поглядів європейця тих часів, який вважав свою цивілізацію зразковою, свою епоху - вершиною історії і не сумнівався, що має право розпоряджатися спадщиною інших віків і культур. Прикладом таких споруд можуть служити будівля паризького театру "Гранд-опера” і помпезний берлінський рейхстаг.

 
Вітаємо вас на сайті forfun.pp.ua . Зараз ви переглядаєте матеріал під назвою "Реферат. XIX сторіччя в історії світової культури", який є одним з архіву нашої безкоштовної бібліотеки. На сторінках нашого сайту ви знайдете більше 5000 ГДЗ, творів, конспектів, презентацій, переказів і багато іншого. На нашому сайті вам доступний швидкий пошук і звичайно безкоштовний доступ до будь-якого матеріалу. Легкого вам навчання.
 
 
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі!
Реєстрація | Вхід