Деякі твори Євгена Маланюка
Євген Маланюк. Поезiї
КУЛIШГарячий день втопивсь в нiчнiй прозорiй млi.
Ти довго Шекспiра перекладав сьогодня -
I знав, що все це - в тьму,
в майбутнє цiй землi.
В неславу й забуття...
А нiч - лунка безодня -
Дзвенiла зорями... I сторiнки по однiй
Ще мерехтять в очах. - I на нiчнiм теплi
Ти полетiв у даль, туди, де вже свiтлiв
Похмурий небосхил зорею передодня.
А хутiр в сяєвi - казковi лаштунки,
Мов дивний Чигирин,
де сплять гетьманськi залi,
Де ти вигадуєш, бадьорий i стрункий,
Залiзний стиль нових унiверсалiв...
Прокинувсь. I перо виводить ядом спраги:
"Народе без чуття, без чести, без поваги".
25.9.25
НЕВИЧЕРПАЛЬНIСТЬ
Тяжким хрестом лежать шляхи,
Яснi в ночах, вони слiпi вдень:
Рамено - з заходу на схiд,
Рамено - з пiвночi на пiвдень.
I так розп'ята - вiки,-
Вогонь буття не загасила.
Невичерпаний дух який!
Яка непереможна сила!
Гноблять, калiчать, труять рiд,
Ворожать, напускають чари,-
Здається, знищено вже й слiд,
Лиш потурнаки й яничари.
I ось - Стефаник i Кулiш,
Ось - Коцюбинський, Леся - квiти
Степiв страждальної землi,
Народу самостiйнi дiти!
А то пiдземно загуде
Вулканом нацiй цiла раса,
I даром божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
ОДНА ПIСНЯ
В кiнцi греблi
Шумлять верби...
Бува, почуєш пiсню i спахнеш
Пекучим болем пiзньої любовi -
I от - далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повiнь:
Пливе, пливе блакитна широчiнь,
Росте, росте спiвучим колом обрiй;
Вiд бiлих хмар лиш смарагдова тiнь
Бiжить ланами, лиш вiтри недобрi
Напружують свiй навiжений чвал...
О, як забуть Тебе, єдину в свiтi!
Твiй зiр менi яснiш за сонце свiтить,
Твоя далека пiсня, як хорал.
Моя весна. Моя, моя Земляї
Яке ж залiзне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мрiях уявлять,
Як "в кiнцi греблi шумлять верби".
l5.VIIl.l928
ПIД ЧУЖИМ НЕБОМ
1
Чужi: й земля, i небо тут, i люди,
I мiсяця золотосрiбний рiг.
Життя давно, як божевiльне, блудить
По манiвцях заплутаних дорiг.
Десь кревний край кона в останнiй муцi,
Дикун над ним заносить ятаган,
А вiн скажений бiль терпить, як Муцiй,
I крапле кров росою з чорних ран.
Чому ж я тут? Куди ж iще заблудить
Безглузда путь i хто остереже?
Чужа земля, чужi похмурi люди -
Й саме життя, здається, вже чуже.
2
Не треба нi паризьких брукiв,
Нi Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернiї руки,
Стара солома рiдних стрiх.
Все сниться гук весни i вiтер,
Веселий вiтер свiтлих лiт.
А тут - молюсь, убогий митар,
Шукаю Твiй вогненний слiд...
Hi! He знайтиi Нiхто не знає.
Нiхто не чув Твоїх плачiв.
Бiля всесвiтнього Сiнаю,
Як завше - золото й мечi.
3
Десь сiре поле в чорних круках,
Що пророкують: "Кари! Кар!"
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий - несу чужий тягар.
А я на полум'ї розлуки
Назавше спалюю роки,
I сниться степ Твiй, сняться луки
I на узгiр'ях - вiтряки.
Там свист херсонського просторуї
Там вiтер з кришталевих хвиль!
А тут: в вiкнi опустиш штору -
I п'єш, самотнiй, смертний бiль.
4
Несу отут страшний свiй iспит
I знаю, що життя мине.
I мати, сидячи на призьбi,
Вже не вичiкують мене.
Давно Євгена поминає
За упокiй старенький пiп,
За весною весна минає
Пiд запашне зiтхання лип.
Все далi висиха Синюха,
Й линя її весела синь,
А вiтер заголосить глухо
I пролiтає вдалечiнь.
Сирiє стрiха пiд дощами,
Вже хата стала нетривка,
I мати слухають ночами
Бронхiтне гавкання Бровка.
1924
5
По яких ще дорогах шукати причинної долi?
Перекотиполем блукати в яких степах?
Вiтер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,
Вiд зруйнованих мiст розвiває горiлий пах.
Заховала перекупка-пам'ять всi сни глибоко,
Тiльки будить горiлка на чорнiм шляху в корчмi,
Нiби в морок душi, в її цвинтарно-мертвий спокiй
Пiсля чарки отрути влiтає сонячний чмiль[1].
I ось все забуваю, i все зникає в сутiннi.
Зостає лише рiвний профiль i зоряний зiр,
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтiння:
Всi принади Твоєї страшної краси.
1920
[1] Чмiль - Джмiль (дiал.).
ШЕВЧЕНКО
Не поет - бо це ж до болю мало,
Не трибун - бо це лиш рупор мас,
I вже менш за все - "Кобзар
Тарас"
Вiн, ким зайнялось i запалало.
Скорше - бунт буйних майбутнiх
рас,
Полум'я, на котрiм тьма розтала,
Вибух кровi, що зарокотала
Карою за довгу нiч образ.
Лютий зiр прозрiлого раба,
Гонта, що синiв свяченим рiже,
У досвiтнiх загравах - степа
З дужим хрустом випростали крижi.
А ось поруч - усмiх, ласка, мати
I садок вишневий коло хати.
1962
Вітаємо вас на сайті ForFun.pp.ua! Зараз ви переглядаєте матеріал під назвою "Деякі твори Євгена Маланюка", із категорії "Українська література", який є складовою архіву нашої безкоштовної бібліотеки. На сторінках нашого сайту ви знайдете багато матеріалів: ГДЗ, творів переказів, конспектів, презентацій, ДПА, ЗНО, методички, посібники до уроків та багато іншого. На сайті доступний швидкий пошук та безкоштовний доступ до будь-якого матеріалу. Легкого навчання та викладання!
- Українська література
- 13.10.2013
- 1240