Товари для рукоділля
 

Юрій Яновський "Дитинство"


Скачати файл

Поділитись з друзями:
 
 
ДИТИНСТВО 
 
  Перекопська рiвнина починається за Днiпром, на пiвдень вiд Каховки, смуга пiскiв тягнеться вздовж рiки з пiвденного заходу, незайманий степ аж до Мелiтопольщини, на пiвднi - Чорне море, i Джарилгачська затока, i саме мiсто Перекоп на вузькому суходолi, що завжди правив за ворота до Криму. Рiвна, безмежна просторiнь (як на масштаби двох людських нiг), гола рiвнина без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, сонце велике й пекуче котиться на небi i поринає за землю, мов за морську поверхню, небо не синє, як за Днiпром, а кольору нiжних блакитних перських шовкiв, небо Криму над степовим безмежжям. 

  Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, i це не заважало перекопськiй рiвнинi пишно зацвiтати щовесни i вигоряти на лiто, мокнути восени i замерзати на зиму, тодi по нiй ходили лютi й проклятi хуговiї, а по селах плодилися степовики, i один iз них народився в цьому степу, до Перекопа - п'ять годин ходи; i рiс серед степу, а його смалило сонце та обпiкав вiтер, i завше йому хотiлося їсти, бо народився в бiднiй хатi, i першим спогадом дитинства був степ. 

  Комусь, не степовиковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось вiзьмiть лишень потримайте на сонцi руку й понюхайте її!). I скiльки всiляких ласощiв росте на степу, яких можна попоїсти, i потiм приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов вiйсько, а батько дасть шкоринку з хлiба й маленьку цибулинку та солi до неї. 

  На степу росте багато їстiвного зела, треба лише знати, яке з нього можна їсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а рiзнi там брандушки, або козельцi, або молочайник (не той, що по толоцi росте), або пасльон та дикий мак, - це все неабиякi ласощi, степовi гостинцi. I степом можна йти безвiсти i лягти на землю, прикласти вухо до землi - то тiльки вмiй прислухатися - шумить i гомонить, а коли лягти горiлиць i вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повiтрi, тодi здасться, що сам летиш у небi, одiрвавшись вiд землi, розсуваєш руками хмари, ростеш пiд синiм повiтрям i, вернувшись на землю, бачиш - скiльки живих друзiв у тебе в степу. 

  I жайворонок, що загубився в небi, спiваючи жайворонисi, i орел, що повис на вiтрi, ледве ворушачи кiнчиками крил, виглядає здобич, чорногуз бродить по травi, як землемiр, ящiрка перебiгла обнiжок - зелена, мов цибулиння, дикi бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвiркунцi - одно пиляють у свої скрипки, наче сiльський швець на весiллi. 
  I хочеться знати, куди падає сонце, кортить дiйти рiвним степом до краю землi й заглянути у прiрву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, i як вони лежать на днi провалля - як решета, як сковороди чи як жовтi п'ятаки? 

  Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана) повертається смерком додому. Його перестрiває друг, повiдає, як дратувалися мати i як заходилося плачем немовля, котрого покинув Данилко, i мати, мабуть, битимуть, та не треба цього боятися, ось пiдемо вдвох до вечерi й повечеряємо, а при менi вона не битиме, i потiм воно й не болiтиме, коли гаразд наїсися, то, виходить, треба добре наїстися i нiчого не боятися. Вони йдуть удвох до хати i заходять на подвiр'я, правнук Данилко i прадiд Данило, старе, як мале, казали люди, бачивши їх, i пiд хатою стоїть сирно, а на ньому розкiшна вечеря: кислий-прекислий сирiвець та ячнi коржi. 

  I до прадiда прийшовши, котрий спав у повiтцi, Данилко витирав сльози, бо мимоволi набiгали на очi, добре б'ється ота клята мати, друга б уже пересердилась за цiлий день, "болiло? - питав прадiд Данило, - а ти не зважай, бо вона господиня i гiрко працює, вона нас годує, то хай i б'є, а батько твiй ледащо й п'яниця, його знову проженуть од ватаги, то не вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш, житимеш, як оце я, серед степу голий, серед людей голодний". Та Данилко спав, притулившись до прадiда, спав без усiх отих мислей, що приходять з роками, спав, як трава, що нахиталася за день. 

  I всi весни його дитинства складалися в одну, прадiд стояв, мов знатник, що знає всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем степових звичаїв. I щороку весна приходила краща й дужча, починав її бабак, що прокидався на Явдоху до сходу, сонця й свистiв. 
  Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра - риба ловитиметься, коли iз степу - добре на бджоли, коли з низу - буде врожай; а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на неї жменю землi - "на тобi, ластiвко, на гнiздо!", ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi. 

  Далi з'являвся голубий ряст, а прадiд наказував зiрвати його швиденько i топтати, приказуючи: "топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того року дiждати!", а хто не встигне - тому на той рiк рясту не топтати, на лавi лежати, i ряст у Данилка був дивним тройзiллям, i казав Данилко за всiма, коли хтось трудний одужував, - "о, вже вилiз на ряст!" 
  А перший грiм, цей весняний будило, пiсля нього земля розмерзається до краю, а дiвчата бiжать стрiмголов умитися з криницi i втертися червоним поясом - на красу, а хлопцi беруться за рiг хати й силкуються пiдняти - на силу, i тiльки пiсля першого грому вечеряють надворi, а не в хатi, о перший грiм весни! 

  На сорок святих, коли день порiвняється з нiччю, у школу вчительцi треба нести сорок бубликiв, по хатах печуть пшеничнi жайворонки iз дзьобиком i крильцями, всi дiти в школi ласують цими жайворонками, а в Данилка жайворонок iз ячного тiста, i мати плакали, не маючи й жменi пшеничного борошна. Данилко не розумiв такого смутку i з гордiстю показував усiм у школi свого бравенького жайворонка, вiн тюрлюнчав за нього i робив йому гнiздечко, а крильця були ловкенькi, о, та мати вмiє зробити жайворонка, мiж усiма жайворонками - вiн справжнiй жайворон! А всерединi у ньому запечено травинку, i вона солодка, як мед, багатшi школярi давали вже за нього й бублика городського, та ба, хiба в городi бачили коли-небудь такого жайворонка? 

  Данилко поклав його перед себе на партi i, пишучи у зошит, одно милувався iз свого укоханця, що сидiв бiля каламарця, мов живий, i скоса поглядав на Данилкiв важкий труд, i справа кiнчилася тим, що Данилко вiддав свого жайворонка аж за п'ять пшеничних i понiс додому за пазухою: i мама скуштує пшеничного жайворонка, i дiд Данило, i п'яничка-батько, i вiн, Данилко, та й сестра Вустя посмокче одного, бо зубiв у неї ще ж немає! 

  А на теплого Олекси сусiда виставляє з льоху бджiл на сонце, i вони як не подурiють з радостi, вилiзе тобi таке кволеньке з колоди, обiгрiється на сонцi й лiтає-лiтає, аж очi заболять на нього дивитися, i швидко цiлi рої лiтають над пасiкою, а сусiда кадить ладаном, i десь незабаром приходить середохресний тиждень, коли пiст перед великоднем ламається надвоє, i кажуть старi люди, що чути буває хруст. 

  У хатi холодно i немає хлiба, тiльки перепiчки та кислi буряки, мама поставили Данилка у куток i молять богу: проказують молитви, щоб Данилко їх повторював, а Данилко все прислухається, чи не хрусне ота середа-хрестцi, коли пiст ламається надвоє, i хрусту щось не чути, i молитву вже скiнчено, i Данилко тодi молиться сам iз справжнiм натхненням - тiєї улюбленої молитви, що його навчив прадiд Данило: "Дай менi, боже, картоплi, киселю й розум добрий". 

  У вербну недiлю прадiд приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв Данилка з печi: "Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'є, не я б'ю. За тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!" I свячену вербу ховають за iкону. Це найдужчi лiки, коли дитина сохне i жовтiє та висихає. Тодi мати вербу тую варять, а воду зливають у ночви i при повному мiсяцi купають малу Вустю й приказують: "Мiсяцю Адаме, iм'я тобi Овраме! Дай тiла на цi костi, а як не даси, то прийми мощi!" 

  Прадiд Данило смiється, ставши на мiсяцi посеред двору, - "корови тобi треба, дiвко, га!" 
  Вечорами дiвчата спiвають веснянок, сiвши черенем чи лавою, а хлопцi не смiють пiдспiвувати, бо це дiвоче дiло - весну славити, i спiвають - "а вже весна, а вже красна, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода кап-ле. Молодому козаченьку мандрiвочка пахне, мандрiвочка пахне, мандрiвочка пах-не". I в роботу, i в дозвiлля, на панських ланах i на своїх горьованих, натщесерце i попоївши, пiсля голодної зими - дiвчата спiвають i славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже степова вдача - в усiх свiтах спiвати, i навряд чи хто в свiтi так спiває, як степовики. 

  Так у спiвах та в каторжнiй роботi кiнчається березень i починається мiсяць квiтень, коли все зацвiтає - бiла береза i пролiски, золотий горицвiт та пухнастий срiбно-бузковий сон. I вишневi сади стоять мрiйнi, бiлим плесом у нагрiтому степу, iде дощ краплистий, збиваючи легенький пил i паруючи, дiти, замурзанi й голоднi, бiгають пiд дощем: "Дощику, дощику! зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся". 

  Данилко колише малу Вустю й не може вибiгти на дощ, i коли вже вона вмре, а її покладуть на лаву, як дорослу, дiд Данило прочитає псалтиря, наче вона й справдi щось зрозумiє з тої шкуратяної книги, а потiм мама мусить спекти добрих пирогiв з картоплею чи з квасолею, щоб пом'янути Вустину душу,_ хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без поминання i з хати не вилетить. 

  А як добре пахнуть мертвi, коли їх покладуть на лаву, у вiконце простягаються сонячнi руки, прадiд Данило читає з книги - псалтиря, вогник над свiчкою ворушиться, як бджола коло квiтки, пахне мертвяком i стружками з сосни, можна сидiти в куточку i довго-предовго дивитися, що на лавi лежить чужий чоловiк - жовтий, мов бог на iконi, а над ним лiтає його душа, i треба поглядати на склянку меду, що стоїть на покутi, з неї душа п'є мед, i меду меншає, а душi так i не видко, - яка вона в того дядька була - як жайворон чи як ластiвка, а мо', метеликом чи й великим кусючим джмелем. 

  Пирiг з квасолею дуже смачний i м'який, Данилко його їсть натхненно, пам'ятаючи, що це за упокiй, а тiтка того мертвого дядька така дурна, що зовсiм забуває, скiльки пирогiв дала вона Данилковi, хоч бери й десятий - нiчого тобi не скаже i лише голосить укупi з сусiдками. Дуже наїдно, коли хтось умирає - без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються, а надворi весна, i теплий дощик збиває куряву, i пiст перед великоднем котиться вже, як горiх. 

  А бiлий тиждень, коли бiлять хати, чепурять подвiр'я, Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не має, а й вона той двiр обмете й обмиє, i хату обмережить цяточками й рожами, коло печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту прикрасити пiч. 

  I все село те знає та кличе її, Ригориху, i вона малює пiч синiм i червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила її покiйна мати, згадуючи далеку свою батькiвщину побiля мiста Золотi Ношi, звiдки було її взято. От за такою роботою бiлий тиждень i кiнчається, настає великдень, вiн пов'язується у Данилка з материними сльозами, бо батько не вилазить iз чужих хат i випиває з усiма, хто його частує. 

  I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз заспiває, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба. 

  Данилко знаходив батька й вiв додому, дорогою вiн лаяв його всiма словами, якi чув од мами, а Ригор iшов, намагаючись iти рiвно, i плакав усю дорогу. Дечиї хлопцi й дражнили Данилка таким батьком, та Данилко, притуливши батька до чиїхось ворiт, хутенько наздоганяв хлопцiв i розпочинав жорстоку баталiю, бився сам проти кiлькох i повертав до батька заюшений кров'ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги великоднi гостинцi у розгромленого ворога. 

  У хатi сидiла коло стола мати й сидiв прадiд, на столi бiдне розговiння, суворо й урочисто подавала мати батьковi свячений хлiб, i п'яничка нарiзав його хрестом i скибочками, як господар дому, i роздавав родинi. У матерi по кам'яному обличчю котились сльози й падали на хлiб. Данилко сидiв затятий i клятий пiсля битви за честь роду, прадiд Данило блискав очима з-пiд кошлатих брiв, i Великдень був Данилковi за напасть, бо стiльки баталiй, скiльки одбував вiн цього великого весняного свята, вистачило б iншому хлопцевi на цiлий рiк. Данилко вiднiмав у багатих соплiїв паску й крашанки, за нейтралiтет гойдався на чужих гойдалках, годував мишей свяченими крихтами i придивлявся, як саме мишi перетворюються через цей грiх на летючих кажанiв. 

  I Великдень був у яснiй одi весняних днiв несправжнiм святом, i краще було на проводах, коли все село збиралося на гробки поминати родичiв, i з кожною могилою христосувалось та сiдало над своїми й поминало. Чарка кружляла од старого до малого, "нехай спочивають та й нас дожидають", "щоб їм легко лежати i землю держати", i коли батько Ригор заводив про страшний суд - люди сходилися звiдусiль, i шкандибали старцi - "та подайте ж ви, матiнко моя, подайте", i мама сидiла зажурено над бабиною могилою, "а до нас страшний суд наближається", - спiвав батько Ригор. 

  Прадiд Данило випивав добру чарку й заїдав цибулею, "як прийде страшний суд до нас - треба помирати, i яке було багатство - треба покидати", i всi весни Данилкового дитинства складалися в одну, на рiвному таврiйському степу проходило його життя, обсяжнiсть i простiр землi запали в свiдомiсть, як дитинство, i мiсяць травень, коли наростає трава на сiно й на лiки, розквiтав пiсля Юрiєвого дня. 

  Тодi святили царини, i золотi попи вимахували кадилами, а Данилко був у пiвчiй, "як випадуть у травнi три дощi добрих, то дадуть хлiба на три роки", i святили криницi й колодязi, зело й воду, примiчали, коли зозуля закує - щоб не на голе дерево, бо буде неврожай, цiлющу для очей збирали в пляшечку Юрiєву росу, чередники й чабани пестилися цього дня, щоб умовити самого Юра, бо вовк уважається за його святу собаку й не зачепить тодi товару, i мiсяць травень надходив, i зацвiтав щедро густий терен. 

  I ось Данилко з прадiдом Данилом вийшли з села, попростували в степ, просто на пiвдень, перед ними розступилася голуба далина, виросли на пiвденному обрiї над далеким морем прекучерявi хмарки, мов крайсвiтнiй вишневий розквiтлий сад. 

  Прадiд iшов i спiвав гайдамацької пiснi про школяра - "аж ось iде школярець польської натури, на нiм штани-шаровари з свинячої шкури", а Данилко брiв, спостерiгаючи, як неймовiрно росли на небi бiлi вишневi дерева, аж перехилилися по цей бiк, вiтер i павiтер дме там у височинi, обриваючи бiле галуззя розквiтлих вишень. 

  Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвує старих пiсень i повiдає Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь. 

  I треба багато ходити в життi - тодi побачиш, яке воно є, що й умирати не хочеться, i рiд наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко, мабуть, ходитиме, доки й ноги не вiдпадуть. Рiд завзятий i непосидючий, козакували й землю робили, на Пслi осiлися, село було Турбаї, тої турбацiї, турботи й турбанини повне жило, от i були тi люди турбаї справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi полюбовник був iз запорозького коша - Грицько Нечоса, i сказав турбаям про таку рахубу, стали турбаї козачих своїх прав допоминатися, а пан їхнi метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то турбаї й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п'ять рокiв. Та вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турбаїв вивiв, i повiв на двi сторони: до Днiстра й до Перекопу, i ми з роду турбаїв, не були крiпаками зроду-вiку, i Данилко хай не буде. 
  "Заставили школяра "Отче наш" читати, самi стали вегерями боки витинати", сьогоднi Миколай Весняний саме святить воду, пiдглянемо потихеньку, як вiн ходитиме по морю й кропилом святитиме воду, щоб людям можна було купатися. Отак ходить по морю з кропилом та й бризкає, а кому лучиться втопитися на той час, то зараз витягне, обсушить i в шинок заведе, "отче наш, iже єсть, та ще й буде воля, не веди нас в огiрки та поведи нас у диньки", i гайдамацька пiсня була довга-предовга. 

  Отак iшли великий день, i все панською землею, "землi в пана. як сказу", побачили море, у рибалок пiдгодувалися, "немає хлiба над наш рибальський, а ви, гречкосiї, гречку сiєте, цей дiд, мабуть, i той свiт пiшки пройшов, ба який сухий та чорний, вип'ємо, дiду, по чарцi, чи що, сам Миколай сьогоднi по морю ходить, а ми, бач, берег облежуємо". 

  Прадiд Данило пив чарку, сонце заходило, не поспiшаючи, морем пливла навантажена шхуна i тримала курс на захiд - повз Джарилгачську косу, острiв Тендру, Кiнбурнську косу й Очакiв, пливучи на Збур'ївку, Голу Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку. 
  Прадiд Данило розповiдав рибалкам рiзну бувальщину та спiвав старовинних оковитих пiсень, рибалки слухали, роззявивши роти, "такого дiда й чорт довбнею не доб'є", i Данилко сам дивувався - отаким вiн прадiда нiколи не бачив, скiльки сили ще було в його кощавому тiлi, сутенiло над морем i на березi, хлюпiт хвиль i запах неосяжного вечiрнього степу. 
  Рибалки купалися й запливали далеко в море, а прадiд купався при березi. Данилко брьохався коло нього, поринаючи в солону воду, змерз украй та довго бiгав i танцював, щоб нагрiтися. Прадiд вигрiб у землi затишну ямку i вмостив там Данилка, а сам стояв поруч i дивився на безкрайнiсть зiр i вдивлявся в темряву i наче рiс у синьому просторi - не мiг надивитися i не мiг надуматись, а Данилко солодко заснув, попискуючи ввi снi, як щеня. 
  I ранок був пiзнiй, коли Данилко прокинувся, а прадiд стояв, як i звечора, берег порожнiй - рибалки поїхали на лови, "ходiмо, синку, - сказав прадiд, - сьогоднi Симона Зiлота i копають цiлющi трави, ходiмо натщесерце пракорiнь шукати, щоб тобi довго ще топтати грiшну землю, а менi стати на одвiт". 

  Голос прадiдiв був урочистий i потойбiчний, вони пiшли од моря й заглибилися в степ, лощинками ще легка пара пiдносилася з трав, степовий великий птах ширяв попiд небом, нi вiтерцю, нi мови, i ось нiби на найвище вийшли мiсце. Сонце пекло й розморювало, Данилко нiс повнi руки трав, i корiнцiв, i квiтiв; дажкорiнь пах солодким хлiбом, "ось тобi, Данилку, i степовий турецький сльоз", - сказав прадiд i нахилився до квiтки, i раптом пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну почувши, задерлася в травi бiла борода, мутнi очi блимнули на Данилка, "топчи землю, синок", i прадiд став неживий. 

  Тодi Данилко озирнувся навколо i вперше вiдчув себе самотнiм i, мов вiтер дмухнув його з мiсця, побiг безвiсти пiд пекучим сонцем степу, i вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь.
 
Вітаємо вас на сайті forfun.pp.ua . Зараз ви переглядаєте матеріал під назвою "Юрій Яновський "Дитинство"", який є одним з архіву нашої безкоштовної бібліотеки. На сторінках нашого сайту ви знайдете більше 5000 ГДЗ, творів, конспектів, презентацій, переказів і багато іншого. На нашому сайті вам доступний швидкий пошук і звичайно безкоштовний доступ до будь-якого матеріалу. Легкого вам навчання.
 
 
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі!
Реєстрація | Вхід