Товари для рукоділля
 

Леся Українка. Про велета


Скачати файл

Поділитись з друзями:
 
 
П Р О В Е Л Е Т А 
(Казка)


Давно, в дитячий любий вік, 
в далекім ріднім краю 
я чула казку. Чула раз, 
а й досі пам'ятаю.

Мені її розповідав 
малий сільський хлопчина 
без тенденційної мети, 
бо він же був дитина.

Ні, він розказував її 
з простотою святою 
(я, може, помилку роблю, 
що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку 
вечірньою порою, 
в той час, як захід розпалив 
пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував 
стареньку нашу грушу, 
і щось таємне і жаске 
нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава, 
що тихо майоріла, 
і гаю дальнього стіна, 
що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій 
ми певності не мали, - 
хто знав, про що її гілки 
"на мигах" промовляли?

А найстрашніші нам були 
оті ставні тополі, 
що вшикувалися в ряди, - 
запевне, з злої волії

Бо все те, запевняв Лаврін, 
(так приятель мій звався), 
зросло на велеті тому, 
що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись 
не тілом лиш, а й духом, 
всі людські пута й кайдани 
зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла 
ніяка міць ворожа, 
поки на нього не прийшла 
таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив, 
того Лаврін не відав. 
Питала потім я й старих, 
та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь 
своїм ясним перуном, 
а тільки сном його накрив, 
немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, - 
ні, часом кара божа!
Спіткала велета у сні 
пригодонька негожа.

Ліг велет - думав, на часок, 
та й спить уже століття, 
землею заснітився весь 
і марить про страхіття.

Бо скористали вороги 
з його важкої млості, 
безкарно точать з нього кров 
і трощать білі кості.

Вже оснували тіло все 
залізними дротами, 
припали до глибоких ран 
неситими ротами.

Не раз до серця глибини 
сягають хижі руки, 
а велет спить камінним сном, 
хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні 
наморщить густі брови, 
тоді стинаються й шумлять 
гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль, 
він трохи ворухнеться, 
по тілу корчі пробіжать, 
уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги, 
гадають: "Ет, примара!" 
Але ущухне божий гнів, 
минеться й божа кара.

І встане велетень з землі, 
розправить руки грізні 
і вмить розірве на собі 
усі дроти залізні.

"Все, що налипло на йому, 
одразу стане руба..." - 
хлоп'я спинилось. Нам обом 
волосся стало дуба.

"Коли ж він встане?" - тремтячи, 
спитала я хлопчину. 
"За рік, сто рік чи за безрік, 
а може, й в сю хвилину".

Тут раптом вихор налетів, 
і дерева здригнули. 
Ми, як сполохані пташки, 
до хати враз майнули...

Кохана стороно моя! 
Далекий рідний краю! 
Щораз згадаю я тебе, 
то й казку сю згадаю.
 
Вітаємо вас на сайті forfun.pp.ua . Зараз ви переглядаєте матеріал під назвою "Леся Українка. Про велета", який є одним з архіву нашої безкоштовної бібліотеки. На сторінках нашого сайту ви знайдете більше 5000 ГДЗ, творів, конспектів, презентацій, переказів і багато іншого. На нашому сайті вам доступний швидкий пошук і звичайно безкоштовний доступ до будь-якого матеріалу. Легкого вам навчання.
 
 
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі!
Реєстрація | Вхід