Поезія Олега Ольжича
І
Розвивається долі, в яру, черемшина,
А на річці човни — вже готові.
Я складаю всю зброю і плащ біля тину
І привалюю двері дубові.
Що ж це завтра? Але-бо хіба я не знаю?
Знову вітер, і хвилі, і обрій!
О, як солодко бути слухняним до краю
Долі владній, рвучкій і недобрій!
II
Налетіла срібна-срібна хвиля
І розбилась на моїм човні.
Враз пройшло моє тяжке похмілля,
І таке все враз — ясне мені:
Сім човнів розбито без розваги!
Сотні тут не вернуться назад!
Там на скелі ждуть синів варяги
І гримлять, як дикий водоспад.
Во ім'я непомщених в чужині
Заточуся під мечами я.
І блиснуть презирством сині-сині
Очі тої, що була моя.
РОБІТНЯ
День — прямокутник матового шкла,
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.
Просте каміння — як прості слова,
Відбите світло — шелести і шуми,—
Вони звучать, мов мушля, що хова
Ще музику глибинної задуми.
Чим заступити ці легкі рядки,
Прозору радість творчого спокою,
Річевість і упевненість руки?
Та вийдеш ти з затишного покою,
І десь на розі, там, де ми берем
До рук газету, в поспісі зімняту,
Тебе розітне лезами сурем
Невблаганна екстаза атентату.
РЕВОЛЮЦІЯ
Сховалось равликом місто.
Січе його дощ, січе.
В під'їздах будов — тісно.
Набої через плече.
Забиті. Числить? Ледве.
З-під мурів — повів гниття.
Життя, що таке щедре,—
Багате таке життя.
Хто дихав хоч день так вільно,
До смерти хмільний украй. ...
Ти збурилось пінно-пінно
І — вилилось через край.
ПІХОТИНЕЦЬ
Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.
А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.
І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.
***
А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
П. Филипович
Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.
НА ПОЛІ БОЮ
На полях сторожкого сьогодні
Ми міцні і глибокі резерви.
Цигарки в нас, і ми не голодні,
Та болюче напружені нерви.
Там десь злякано сальва лунає.
- Не бої, а обійми б їм братні!..
Ой, не так неохоче стріляє
Той, хто виріс під реви гарматні.
Ми резерви, та ось вже без ляку
Ми з світанком піднімемось сивим.
Ой, шалена це буде атака
І скінчиться, звичайно,— проривом.
***
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій,
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
Що вибереш: чи образ бездоганний,
А чи праобраз для усіх один?
Міцніша — віра і дзвінкіший — чин
За словоблудіє і за тимпани!
Ось сходить, виростає, розцвіта
Благословеніє не форми, суті.
Одвага. Непохитність. Чистота.
Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!..
………………………………………
Колись нащадкам стане час наш — «час
Понурих воєн, варварських звичаїв»...
(Цей час ласкавий, що так щедро нас
Чеснотами одвічними вінчає!..)
На згарищах, що їх покриє порох,
Не залишиться статуй кам'яних:
Лише — легенд безсмертних кілька...
Й їх
Втілятимуть у безконечних творах.
Археолоґія
(Л. Мосендзовi)
Поважна мова врочистих вітрин.
Уривчасті передвіку аннали.
- Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали.
- Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сім'єю.
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?
Так виразно ввижається Мені
Палючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому курені
Над озером з ясними берегами.
Рінь
Де шлях у жовті врізується стіни
І урвище над закрутом стремить,
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріни.
Вода суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед камінням у піску.
І раптом чуєш силу вод рвучку
І різкість вітру, що над ними віяв.
ПІДЗАМЧЯ
Притулене тут під горою —
Спокійне Підзамчя усе.
Лиш вітер стрімкою рікою
І хмари, і зорі несе.
В хатках порушаються люди,
Ткачі, кушнірі, ковалі,
Шукаючи щастя чи злуди,
І чується запах землі.
Ні хмарам, ні зорям не вузько,
Сповняючи вічний закон.
І вишні набряклі галузки
Вночі стукотять до вікон.
ЯБЛУНЯ НА ГОРІ
На горі розцвітає яблуня...М. Драй-Хмара
Над кручею, за садом, на горі
Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.
Здалека злото котять дзвонарі,
І вітер тихо квіти коливає.
Тебе немає. На траві прибитій
Не буде видко сліду ні на мить,
Як станеш ти угледіти крізь віти
Густу, глибоку і м’яку блакить.
ВЕСНА
Не повітря - найтонші звуки,
Не долина - блакитний дим.
І весни пустотливі руки
У волоссі моїм.
В наших пестощах щось зелене,
Хоч жагуче тужна вона.
Вона трохи старша за мене,
Ця смаглява весна.
Ой, це примха тільки, напевне, -
Зрада тут, під цими грудьми.
Я схоплюсь, я обурюсь ревне.
І посваримось ми.
МЕЖА
По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.
Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і безсилости клітини.
А вправо ступиш — прірва і провал,
І знову сплеск. І в клекотінні виру —
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.
- Українська література
- 13.10.2013
- 1302