Товари для рукоділля
 

Реферат. Євген Гуцало – неординарна особистість української культури


Скачати файл

Поділитись з друзями:
 
 

Гуцало Євген Пилипович, 1937-95, укр. прозаїк, поет-шістдесятник; відкрив нові можливості слова, пов'язані із настроєм, пейзажем, химерією; реалістична в своїй основі проза Г. водночас заперечує т.зв. соцреалістичну тенденцію; збірки оповідань Пролетіли коні, Хустина шовку зеленого, повісті, романи Мертва зона, Позичений чоловік, поезії; Шевченківська премія 1985.

У період хрущовської відлиги сформувалося нове покоління молоді - так називані шестидесятники, що намагалися щось змінити в суспільному і культурному житті радянського суспільства. Серед українських шестидесятників можна назвати - Ліну Костенко, Василя Симоненко, Іван Драч, Микола Вингранский, Євгеній Гуцало...

Після короткого періоду їхньої діяльності влада стала переслідувати їх. Одних змусили замовчати, інших заарештували і заслали. Усі вони виступали проти русифікаторської політики комуністичної партії, проти насильства над творчою інтелігенцією, проти порушення прав людини. У більшості випадків методи боротьби в них були легальні - петиції, протести, демонстрації. Але поряд з цим минулого і нелегальні - підпільне видання політичної літератури (так називанийсамвидав, організація страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві публікувалися дуже актуальні матеріали, які відносилися до політики русифікації, переслідуванні діячів культури і мистецтва. Українські дисиденти не замикалися тільки в українських проблемах. Вони обговорювали дискримінацію євреїв, кримських татар, засуджували радянську окупацію Чехословаччини в 1968 році.

У 1963 році першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест (1963 - 1972), що намагався захищати економічні інтереси УРСР. При ньому були зроблені деякі спроби разширити вживання української мови у вузах. 14 жовтня 1964 року був усунутий від влади Микита Хрущев. На його місце прийшов Леонід Брежнєв. Саме при ньому розгорнули у всю силу свою діяльність українські дисиденти. У середині 1970 - х років СРСР підписало Хельсінські угоди, у яких СРСР чисто декларативно обіцяв дотримувати права людини. У відповідь на це на Україні була створена Українська Хельсінская Група (УХГ), що стала спостерігати за виконанням цих угод, чи, скоріше за їх невиконанням. Вони збирали докази порушення прав людини в СРСР і на Україні зокрема. Ці докази вони направляли в ООН, інші міжнародні організації. Проти них влада застосовувала жорстокі репресії були арештовані і засуджені Руденко, Тихий, Лук'яненко, Матусевич і Маринович. Вони провели довгі роки в таборах. Але незабаром в УХГ вступили нові члени: Юрій Литвин, Петро і Василь Січки, Ярослав Лесив, Віталій Калиниченко, Василь Стус, В'ячеслав Черновил, Зенон Красивский, Юрій Шухевич, Данило Шумук і багато хто інші. Велика частина їх була згодом арештована і заслана. Деякі під тиском влади залишили країну і з 1980 року в Нью - Йорку починає видаватися збірник "Весник репресій на Україні".

Продовжувалися переслідування греко - католицької і католицької церкви на Україні, а також різні релігійні секти - баптисти, свідки Ієгови, євангелісти. Переслідувалися євреї і німці, що бажали виїхати на свою історичну батьківщину.

Можна по-різному підходити до творчості Євгена Гуцула: можна нею захоплюватися, можна її не розуміти, можна її просто не помічати. Але остання – для тих, кому байдужі не тільки химерія, але й мрія, фантазія.

Поезія Євгена Гуцала – це в якійсь мірі протест проти оточуючого суспільства. Належачи до поетів-шістдесятників, Євген Гуцул так чи інакше не міг залишатися сірим чоловічком, "совком” у радянському хаосі. Він винайшов спосіб метамерфозувати свій життєвий простір через творчість. Він просто взяв і створив новий вимір. Для самого себе, для своїх читачів. Тільки так він міг уникнути того затхлого повітря радянських буднів, насичених брехнею, зрадами, шаблонності, покірності та пролетарської тупості.

Він був одним серед тих, які обрали не продажну славу, улесливість і матеріальні набутки шляхом брехні, мовчання, закривання очей на дійсність. Він обрав – слово. Правдиве, болюче, підсвідоме...

Є.Гуцало жив серед комуністичного хаосу, постійного пресингу системи, кривавої ідеології, тому не дивно, що він подався у світ химер, ілюзій. Ховаючи під метаморфозами болючі думки, Євгеній Гуцало не стільки боявся сказати вголос свої погляди, скільки намагався створити інший світ, до якого не зможуть проникнути низькочолі бюрократи, сірі чиновники та виконавці з міністерств, нехай і культури.

Євгенові Гуцалу хотілося дихати на повні груди, хотілося відчувати за спиною крила, а не погляд працівників КДБ. І це не могло не вплинути на те, що його роками, десятиліттям замовчували, цькували, засилали. Не пускали до широкого загалу.

Тільки завдяки наполегливості, творчої злоби, йому вдавалося виходити до читача через сторінки самвидаву.

Євгенові вдалося створити свій світ, де все пройнято настроєм, чистим порухом душі. Він створив світ без штампу, без колючого дроту і зрад.

Дещо пізніше, зазнавши серйозний цькувань, Євген Гуцал подався до прози, але не до прози життєвої. Він продовжував творити і в часи 80-их, коли вже починало просвітлюватися майбутнє України. Євген Гуцало ніколи не любив високих трибун, але його слово, так чи інакше лунало звисока, тому що дух його був набагато вищий, від духу багатьох митців радянського часу. І не дивно, що в 1985 році Євген Гуцало за свою творчість отримав найвищу нагороду України – Шевченківську премію.

Талант не міг так довго залишатися без свого обличчя.

Якщо підходити до творчості Є.Гуцала з сьогодення, то можна знайти в його роботах не тільки витворений світ, який відрізнявся від страшних реалій радянського часу, але і світ, який наповнений світлими почуттями, найкращими сторонами людського характеру. Поетичний світ Євгена Гуцала – це потік відчуттів, це ріка думок, позитиву, який народжується в прагненні до високого, чистого, відірваного від земних проблем.

Окрім поезії Євген Гуцало був ще й дослідником. Перебуваючи на засланні, він досліджував історію, культуру російського народу. Свої думки і спостереження він виклав у публіцистичній праці "Ментальність ясиру”. Книга побачила світ тільки після смерті автора, рядки цієї книги можуть багатьом не сподобатися. Автор не завивав своїх думок в папірці, говорив те, що думав.

Книжка публіцистична, і то гостро, тон її різкий і часом на межі (а часом і за межею) образи і брутальності. Росія Гуцалові не до вподоби, і не лише в якомусь одному вимірі. В Росії негаразд усе. Вона має мерзенну сучасність і бандитське минуле, вона будувалася виключно навальним жахом ординського погрому, а вся російська культура, включно з усілякими Ломоносовими, Державіними, Пушкіними, Чаадаєвими, Достоєвськими, Блоками й ким там іще – безсоромне підбурювання до такого погрому та цинічне його виправдання. Словом, Росія – це не просто імперія, одна з багатьох, яким можна поставити на карб такі самі претензії, а Імперія Зла, де все є квінтесенцією – і імперія, і зло, царство Содомське (що це для Гуцала не просто метафора, побачимо далі). Але ж Росія, погодьмося, не завжди була імперією, а Східна Європа не завжди - Росією. Отже, коли всі ці негаразди з'явилися? На це запитання ніби й шукає відповіді автор, щоправда, подаючи її не логічним підсумком розмови, а на початку тексту, як констатацію.

Вся річ у ментальності, тій специфічній російській ментальності, що є причина й корінь зла. Росіяни – ''все воры'', росіяни – поспіль п'яниці, а може ще й гірше, росіяни – розбійники і бандити. І все це не набуті погані звички, а наслідок і вияв національного характеру, - ментальності, в тому специфічному значенні цього слова, якого воно від певного часу набуло в квазі-інтелігентських теревенях і яке так сильно різниться від свого академічного першоджерела. ''Доля окремої людини мало чим відрізняється від долі окремого народу, і взаємозалежність тут є завжди, а не в якусь тільки епоху, чи тільки в силу певних обставин. Окремий представник етносу наділений вдачею, якою наділені всі інші індивідуальні представники цього етносу, а в своїй сукупності вони й творять творчу вдачу етносу, що передається з віку в вік, з покоління в покоління з фатальною закодованістю. Національний характер, або, як ми тепер стали говорити, менталітет''. Отже, невблаганна доля: обізвав Іоанн Грозний свого підданого злодієм, отже - ''все воры'', а якщо всі є Untermensch'ами, приміром у XVI столітті, то й у всіх наступних і попередніх століттях також. Між Московією Іоанна Грозного, Російською імперією Петра, Радянським Союзом та нинішньою Росією немає жодної різниці, це різні іпостасі тієї ж самої таки орди, бо незмінна її ментальність. Усі біди Східної Європи та чималої частини Азії почалися, відколи в лісах над Волгою й Окою зродився цей невеликий, але вже в момент народження в джерелі своєму зіпсутий народ – московити. Але як їм удалося, хай навіть і озброєними такою ментальністю, накоїти стільки бід?

Дипломат Священної Римської імперії Сігізмунд Герберштейн у своїй книжці ''Записки про Московію'' зауважив, що зіпсутість новгородців зумовлена ''московською заразою''. ''…Якщо зараза, то вона й заразна, - підхоплює Євген Гуцало. – Московська оця зараза - тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії немислимий і по сьогоднішній день''. Бацили цієї інфекційної хвороби і розносить Росія навколо себе. Отже, російський національний характер – заразна хвороба, що нею намагаються інфікувати навколишніх, однак, яка хвороба? Росіяни стверджують, що вміють любити, і саме тут джерело пороку (бо ж Росія, пам'ятаймо, ''Содом і Гоморра''!): любов росіян одностатева за своєю сутністю. Ну що ж, дорослі люди, можемо говорити і про таку рису незмінного віками менталітету. Ця думка, з якою я не наважуюся полемізувати, і яка для вестернізованішого публіциста могла б узагалі стати стрижнем усієї книжки, цікава в контексті українського дискурсу, ще не звиклого до таких одкровень, лише як зайва нагода демонізувати предмет розмови.

Саме це, схоже, й було головним завданням книжки. Створити образ Росії як чогось максимально ''чужого'', абсолютно ворожого, краю песиголовців і андрофагів. Історикам та етнографом добре відомий цей феномен найелементарнішого і найархаїчнішого способу моделювання так званих культурних образів сусіда. Але так само добре відомо, що будування такого образу відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків. Словом, такий образ ''чужого'' є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі.

Росія, виявляється, все ще не перетворилася в українській думці на реальну країну, з місцем на карті і точними географічними координатами. Це все що Гог і Магог пророка Єзекиїля, нечисті народи Одкровення Мефодія Патарського, та сама страшна орда, яка вийде одного дня з Тартару, щоб поглинути християнський світ.

Зробімо уявний експеримент і на хвилю погодьмося з автором. Хай навіть усе, що він написав, свята правда. Ну то й що до того українцям і Україні? Проблеми російської державності й негаразди російської історії, спричинені властивою одностатевому коханню інфекційною хворобою, погодьмося, є проблемою росіян. Не настільки ж ми самовпевнені, щоб гадати, нібито російські хвороби можна вилікувати на відстані.

Але в тім-то й річ, що ця книжка насправді зовсім не про Росію, байдуже, тямив це автор, чи ні. Вона – про справи українські, хоча, на диво, Україна, українські кривди від Росії в тексті не згадані жодним словом. І це дуже симптоматично. Звичайно, доброму письменникові, інтелектуалові негарно, непристойно бути ксенофобом і расистом, навіть, якщо в нього душа болить за Україну. Але проблема глибша: Гуцалова книжка засвідчує, що й досі міра любові й відданості до України (тобто те, що звичайно вважається ''українськістю'') визначається мірою не-любові до Росії.

В одному зі своїх оповідань 1985 року Євген Гуцало писав: «Прожите життя — це наче велика держава, яка існує за певними законами, а ми в цій державі присутні хіба що завдяки пам'яті, яка також підвладна певним своєрідним законам. Зусиллями пам'яті ми силкуємося реставрувати минуле, близьке чи далеке, і, відновивши з більшою чи меншою плотською переконливістю, намагаємось переконати себе, що прожите життя не вигадка чи міф, що воно — така сама об'єктивна реальність, як і день нинішній».

Можна не погоджуватися з поглядами Євгена Гуцала, але аж ніяк не можна відкидати його визначної, неординардинарної ролі в українській культурі.

В 1998 році відбулося відкриття меморіальної дошки на будинку № 3, що на вулиці Суворова, де жив і працював письменник (на знiмку), — це вузлик на пам'ять поколінням прийдешнім і нинішнім, натрапивши на який, може й не один із зацікавленням прочитає чи то збірку його поезій, чи то щось із його багатого новелістичного доробку.

(відкриття меморіальної дошки Є.Гуцало, 1998 р.)

Після вдалого творчого дебюту в 60-х роках, коли Євген Гуцало надрукував кілька надзвичайно поетичних новел, його одразу помітили й прийняли до сонму маститих. Тож доля Гуцала складалася як і в більшості «легалізованих» письменників: його багато видавали, проте... дедалі менше читали. Тож відкриттям меморіальної дошки зроблено велику й важливу справу, адже не в одного перехожого, що випадково кине на неї оком, виникне запитання: «Гуцало? А хто це?»

Наостанок, поезія Є.Гуцала.

Древо поезії під небеса виростає, 
скільки птахів над цим древом завжди пролітає: 
голую-синяк, Голуб сизий. І припутень-голуб. 
Винно-рожеві у припутня груди і воло. 

Древо поезії - дерево рідного краю, 
скільки птахів у гіллі його завжди співає: 
дятел зелений. І дятел строкатий. І сивий. 
Дятел трипалий. Сірійський. Та ще й білоспинний. 

Древо поезії - під голубим небокраєм, 
скільки птахів на верхах його гнізда звиває: 
дрізд-омелюх. Чорногрудий. Співочий. І чорний. 
І чикотень-дрізд. І дрізд білобровий проворний. 

Древо поезії - завжди його наслухаю, 
бо ні вночі, ані вдень древо не затихає: 
голосом ремеза. Сорокопуда. Синиці. 
Ластівки. Славки. Оляпки. Та іншої птиці. 

Древо поезії - небо вгорі неокрає 
з виру блакиті щоднини до нас промовляє: 
жайвором сірим. Малим. Польовим. І чубатим. 
Жайвором чорним. І жайвором також рогатим. 

Древо поезії - скільки ти знаєш і знало, 
скільки тобі сповідається і сповідалось: 
Пугач. Сова яструбина. І сич волохатий. 
Сич хатній. Дрімлюга. Також зозуля чубата. 

Древо поезії -ти в небеса досягаєш, 
де у майбутнє з минулого перелітають: 
чернь білобока. Сорока. І стриж-серпокрилець. 
Чирок-тріскунок. Боривітер. Птахи без крилець. 

Древо поезії - дерево рідного краю, 
скільки птахів у гіллі твоїм завжди співає! 
Ті прилітають... Ті з вирію не повертають... 
Древо співає в віках, древо не замовкає...

 
Вітаємо вас на сайті forfun.pp.ua . Зараз ви переглядаєте матеріал під назвою "Реферат. Євген Гуцало – неординарна особистість української культури", який є одним з архіву нашої безкоштовної бібліотеки. На сторінках нашого сайту ви знайдете більше 5000 ГДЗ, творів, конспектів, презентацій, переказів і багато іншого. На нашому сайті вам доступний швидкий пошук і звичайно безкоштовний доступ до будь-якого матеріалу. Легкого вам навчання.
 
 
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі!
Реєстрація | Вхід