Товари для рукоділля
 

Вірші Ліни Костенко


Скачати файл

Поділитись з друзями:
 
 

ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРIЧЧЯ


  Як їх зносили з поля!
  Набрякли вiд кровi рядна.
  Троє їх, пастушкiв. Павло, Сашко i Степан.
  Розбирали гранату. I нiяка в життi Арiадна
  вже не виведе з горя отих матерiв.
  А степам

  будуть груди пекти тi залишенi в полi гранати,
  те покиддя вiйни на грузьких слiдах череди.
  Отакi вони хлопцi, кирпатi сiльськi аргонавти,
  голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
  Їх рвонуло навiдлiг. I бризнуло кров'ю в багаття.
  I несли їх дiди, яким не хотiлося жить.
  Пiд горю стояла вагiтна, як поле, мати.
  I кричала та мати:
  - Хоч личко його покажiть!
  Личка вже не було. Кiсточками, омитими кров'ю,
  осмiхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
  Гарнi дiти були. Козацького доброго крою.
  Коли зносили їх, навiть сонце упало ниць.
  Вечiр був. I цвiли пiд вiкнами мальви.
  Попiд руки держала отих матерiв рiдня.
  А одна розродилась, i стала ушосте - мати.
  А один був живий. Вiн умер наступного дня.



  СВIТЛИЙ СОНЕТ

  Як пощастило дiвчинi в сiмнадцять,
  в сiмнадцять гарних, неповторних лiт!
  Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця.
  Вона ридає, але все як слiд.
  Вона росте ще, завтра буде вищенька.
  Але печаль приходить завчасу.
  Це ще не сльози - це квiтуча вишенька,
  що на свiтанку струшує росу.
  Вона в життi зiткнулась з неприємiстю:
  хлопчина їй не вiдповiв взаємнiстю.
  I то чому: бо любить iншу дiвчину,
  а вiрнiсть має душу неподiльчиву.
  Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця.
  Як пощастило дiвчинцi в сiмнадцять!



  ВIЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ

  Iдалiя Полетика, прославилася бабонька, цькувала собi генiя, знiчев'я,
просто так. Тепер в музеях Пушкiна
  зi стiн очима клiпає,
  за вiяло ховається, коли екскурсовод нi-нi та й скаже: - Ось вона,

  та сама свiтська дамочка,
  котра цькувала генiя. Нiкчемна, а й вона отрути жменьку вкинула, де
наклепи варилися, i є в його загибелi також її вина.
  Куди ж тепер їй дiтися? Безсмертя рiч безвихiдна. Всi погляди
спиняються на нiй, на нiй, на нiй! А що, мадам Полетико? Позицiя
невигiдна. Тепер сиди у рамочцi, прилюдно червонiй.

  Вiн щедрий, незлопам'ятний, вiн вивi тебе з ницостi. Без нього, без
убитого, ну ким би ти була? А так усi розплутують по вузлику, по ниточцi,
вже рокiв сто розплутують усе, що ти плела.
  В Дантеса були крильця - срiблястi еполетики. Вiн пурхав, ти звивалася
- як жевжик i змiя. Воно, звичайно, бувши
  дружиною Полетики,
  годилось би залишити достойнiше iм'я.
  Iдалiя, вродливиця, i очi з поволокою, дитя розпусти графської, рождене
без вiнця.
  Як ви цькували генiя!
  Безжалiсно, толокою.
  Чого ж тепер ти вiялом прикрила пiвлиця?
  Iдалiя, сучасниця, ну, як тобi сичалося? Звiдкiль взялося вiяло, бо
наче ж не було. Чи ти ото прикрилася, щоб совiсть не пручалася, щоб люди
не побачили роздвоєне жало?
  А треба ж було думати,
  царi, Дантеси, Дубельти,
  Iдалiя Полетика, i всi на одну масть! То небезпечно - генiя цькувати.
Вiн у безсмертi страшно вам воздасть.



  * * *

  Вже почалось, мабуть, майбутнє.
  Оце, либонь, вже почалось...
  Не забувайте незабутнє,
  воно вже iнеєм взялось!
  I не знецiнюйте коштовне,
  не загубiться у юрбi.
  Не промiняйте неповторне
  на сто ерзацiв у собi!
  Минають фронди i жiронди,
  минає славне i гучне.
  Шукайте посмiшку Джоконди,
  вона нiколи не мине.
  Любiть травинку, i тваринку,
  i сонце завтрашнього дня,
  вечiрню в попелi жаринку,
  шляхетну iнохiдь коня.
  Згадайте в поспiху вагона,
  в невiдворотностi зникань,
  як рафаелiвська Мадонна
  у вiчi дивиться вiкам!
  В епоху спорту i синтетики
  людей велика ряснота.
  Нехай тендiтнi пальцi етики
  торкнуть вам серце i вуста.



  * * *

  Життя iде i все без коректур.
  I час летить, не стишує галопу.
  Давно нема маркiзи Помпадур,
  i ми живем уже пiсля потопу.
  Не знаю я, що буде пiсля нас,
  в якi природа убереться шати.
  Єдиний, хто не втомлюється, - час.
  А ми живi, нам треба поспiшати.
  Зробити щось, лишити по собi,
  а ми, нiчого, - пройдемо, як тiнi,
  щоб тiльки неба очi голубi
  цю землю завжди бачили в цвiтiннi.
  Щоб цi лiси не вимерли, як тур,
  щоб цi слова не вичахли, як руди.
  Життя iде i все без коректур,
  i як напишеш, так уже i буде.
  Але не бiйся прикрого рядка.
  Прозрiнь не бiйся, бо вони як лiки.
  Не бiйся правди, хоч яка гiрка,
  не бiйся смуткiв, хоч вони як рiки.
  Людинi бiйся душу ошукать,
  бо в цьому схибиш - то уже навiки.



  * * *

  Мiй перший вiрш написаний в окопi,
  на тiй сипкiй од вибухiв стiнi,
  коли згубило зорi в гороскопi
  моє дитинство, вбите не вiйнi.
  Лилась пожежi вулканiчна лава,
  стояли в сивих кратерах сади.
  I захлиналась наша переправа
  шаленим шквалом полум'я й води.
  Був бiлий свiт не бiлий вже, а чорний.
  Вогненна нiч присвiчувала дню.
  I той окопчик -
  як пiдводний човен
  у морi диму, жаху i вогню.
  Це вже було нi зайчиком, нi вовком -
  кривавий свiт, обвуглена зоря!
  А я писала мало не осколком
  великi букви, щойно з букваря.
  Менi б ще гратись в пiжмурки i в класи,
  в казки лiтать на крилах палiтур.
  А я писала вiршi про фугаси,
  а я вже смерть побачила впритул.
  О перший бiль тих не дитячих вражень,
  який вiн слiд на серцi залиша!
  Як невимовне вiршами не скажеш,
  чи не нiмою зробиться душа?!
  Душа в словах - як море в перископi,
  I спомин той - як вiдсвiт на чолi...
  Мiй перший вiрш написаний в окопi.
  Вiн друкувався просто на землi.



  * * *

  Моя любове! Я перед тобою.
  Бери мене в свої блаженнi сни.
  Лиш не зроби слухняною рабою,
  не ошукай i крил не обiтни!
  Не допусти, щоб свiт зiйшовся клином,
  i не присни, для чого я живу.
  Даруй менi над шляхом тополиним
  важкого сонця древню булаву.
  Не дай менi заплутатись в дрiбницях,
  не розмiняй на спотички дорiг,
  бо костi перевернуться в гробницях
  гiрких i гордих прадiдiв моїх.
  I в них було кохання, як у мене,
  i вiд любовi тьмарився їм свiт.
  I їх жiнки хапали за стремена,
  та що поробиш,- тiльки до ворiт.
  А там, а там... Жорстокий клекiт бою
  i дзвiн мечiв до третьої весни...
  Моя любове! Я перед тобою.
  Бери мене в свої блаженнi сни.



  * * *

  Старенька жiнко, Магдо чи Луїзо!
  Великий свiт, холоднi в нiм вiтри.
  У нас ще й досi круппiвське залiзо
  виорюють у полi трактори.

  Ну, як там вальси - чи гримлять у Вiднi?
  Як доктор Фауст - бореться зi злом?
  У нас навiки хлопцi нашi рiднi
  живуть собi у рамочцi за склом.

  Я не скажу нi слова тобi злого.
  Твiй, може, теж загинув на вiйнi.
  За що вiн бився, Магдо, проти кого?!
  Вiн не кричить "Хайль Гiтлер!" на стiнi?
 
 
Вітаємо вас на сайті forfun.pp.ua . Зараз ви переглядаєте матеріал під назвою "Вірші Ліни Костенко", який є одним з архіву нашої безкоштовної бібліотеки. На сторінках нашого сайту ви знайдете більше 5000 ГДЗ, творів, конспектів, презентацій, переказів і багато іншого. На нашому сайті вам доступний швидкий пошук і звичайно безкоштовний доступ до будь-якого матеріалу. Легкого вам навчання.
 
 
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі!
Реєстрація | Вхід