«КАЙДАШЕВІ ЗВИЧКИ» В СУЧАСНОМУ ЖИТТІ

Видатний український прозаїк І. С. Нечуй_Левицький увійшов в істо_

рію української літератури як неперевершений майстер зображення при_

роди, письменник, твори якого донесли до нас життя українського селян_

ства, міщанства, заробітчан, духівництва, інтелігенції з їх болями, радощами,

проблемами.

У 1879 році І. С. Нечуй_Левицький написав повість «Кайдашева

сім’я». Письменник цікавився українською родиною, її духовними цінно_

стями, її морально_етичними устроями. Письменник бачив усі складності

і суперечності, які виникали в сучасних йому сім’ях. А те, що повість

з інтересом читається понад 120 років, свідчить про майстерність і дале_

коглядність її автора.

Висміювання негативних рис характеру Кайдашів, їх вчинків, що при_

нижували гідність людини, боротьба за «моє» і «твоє» — мета повісті

І. С. Нечуя_Левицького.

Звичайно, вислів «кайдашеві звички» ми вживаємо у значенні тих не_

гативних рис характеру людини, які, на жаль, передали нам наші предки.

Бо хіба немає у нашому житті баб Палажок і Парасок, які століттями сва_

ряться з різних причин. Іноді у транспорті чи на базарі зустрінем їх: ла_

ються за першість у черзі, за яке_небудь невдоволення. І тоді, і зараз це —

від невихованості, від браку культури.

Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давни_

ни. Однак І. С. Нечуй_Левицький уперше вказує нам на неповагу до

батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого став_

лення до батька_матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо

у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти

зневажив своїх батьків — діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні не_

рідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо

спадок батьків не так поділили. Але хай Кайдаші були забиті, затуркані

панщиною, неосвічені, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми

не можемо піднятися над ними? Останнім часом усе звертають на «ук_

раїнський менталітет», але мені здається, що це тільки, щоб якось ви_

правдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках».

Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо

в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все.

Пиятцтво... Скільки лиха від нього! І це всі розуміють, однак поборо_

ти цю негативну рису до цього часу не вдалося, не зважаючи ні на освіту,

ні на прогрес.

«Кайдашеві звички», на жаль, ще живуть серед нас. Але що цікаво —

сміятись над Кайдашами — сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!