Одразу за дітьми дорослі несли великий, дбайливо заквічаний рушниками й гірляндами барвінку портрет Шевченка. Несли його селянські жінки, вбрані в традиційний український одяг: оздоблені золотом очіпки, малинові керсети, зелені та червоні сап’янці.

Ішли урочисто й поважно. На лицях побожність і сувора святочність. Мовби йшли вони на далеку прощу з чудотворною іконою. У їхньому вбранні, що майоріло всіма кольорами веселки, не було, проте, нічого штучного навпаки – відчувалась якась своя, з діда-прадіда вишукана стильність і нерозфарбована природність.

Це воскресла зненацька, не знати як і для чого, давня старовина і з дна кованих бабучиних скринь витягла, мов посаг молодої, ті корсетки, сорочки, спідниці. Воскресла старовина й пішла на подив вулицями. І своїм убранням, і обличчями жінки виділялися з української колони й усієї численної демонстрації. Але було в їхньому незвичайному чудернацькому поході щось таке, що надавало українській колоні враження якогось глибокого потужного рушення. Ні, таки не вмерла ця міфічна нація! Не вигадка, не фантазія, а насправді – живі, щирі, прекрасні, своєрідні люди.

(157 слів)