5. Князь Ярослав

            Князь Ярослав сидів над гарним озецем - синювата латочка серед старих білих беріз. Сидів уже давно, не помічав, що його чоботи, саджені по швах і на підборах самоцвітами, глибоко вгрузли в м’яке дерновиння, м’яка шкіра розмокла. Ноги князеві, власне, викупували у воді, але він його не зауважував, а може, так було ще й ліпше, бо холод відтягував пекучі думки.

            Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречки, бачив у ній своє відбиття: міцна голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з великим м’ясистим носом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим поглядом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливість, про холодні очі. А він був княжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги. Читав про страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті, великі зради - і цього досить для нього.

(166 слів)