Тоді, як на небес блакитнім гобелені

Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних.

Як у вогонь полки, червоні чи зелені,

Ідуть повз короля, який глузує з них,

Як звалює людей скажений шал на купи,

Мов перемелений, димуючий погній,-

В траві, у радості, нещасні влітку трупи,

Природо-матінко, це рід священний твій! -

Тоді сміється Бог із ладану, з узору

Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів -

І засинає він під славоспіви хору,

І прокидається від схлипу матерів,

Що в чорних очіпках заходять до собору,

І в кожної мідяк - за сина, що згорів...