Головні образи Анна Кареніна




 

Доля Анни Кареніної (утім, як і ввесь твір) сповнена глибокого драматизму. Ця жінка мала неординарну красу, душевну глибину, незалежність і гідність. Завжди спокійна й розсудлива, уважна дружина, любляча мати, вона раптом відкрила в собі пристрасну натуру. Анна начебто й намагається боротися зі своїм гріховним почуттям до Вронського, та воно виявляється сильнішим за неї.

Під час першого (можливо, не остаточно нею усвідомленого) флірту з Вронським під час танцю в добрій і жіночній зовнішності Анни прозирає якась потаємна, надлюдська привабливість: «Вона була чарівна у своєму простому чорному платті, чарівні були її повні руки з браслетами, чарівна тверда шия з ниткою перлів, чарівне кучеряве волосся розладнаної зачіски, чарівні граціозні легкі рухи маленьких ніг і рук, чарівне це гарне обличчя у своїй жвавості; та було щось жахливе й жорстоке в її чарівності». Складається дивне враження, що іноді Толстой і сам не знає, як він ставиться до своєї героїні. Однозначно симпатизуючи їй (ця Анна Кареніна вже не зовсім та, варта лише осуду, перелюбниця, якою вона була в першій редакції твору), водночас він наче попереджає читача про якусь пекельну силу чи небезпеку, на яку наражається героїня, зображуючи її ледь не відьмою: «Так, щось чуже, бісівське й чарівне є в ній, — сказала собі Кіті». І чомусь не віриться, що це — необ'єктивна оцінка своєї успішної суперниці, зроблена зневаженою Вронським Кіті.

Листівка. Анна Кареніна.Початок XX ст.

Анна бажала чистих, високих стосунків із коханим, тому її не могла вдовольнити банальна світська інтрижка. Імовірно, що лицемірне світське товариство не помітило б її прихований зв'язок, оскільки для нього це було невдивовижу. Пригадаємо хоча б відлуння в романі чуток про бурхливу молодість матері Вронського або амурні справи Бетсі Тверської. Однак, незважаючи па це, перед ними двері великосвітських салонів не зачинилися. Можливо, що якісь таємні стосунки Лини з Вронським зрештою вибачив би їй і Олексій Каренін. Проте неприхований зв'язок, на який зважується одружена жінка й маги, Анні ніхто не вибачає і з нею, як з порушницею суспільних норм, перестають спілкуватися, не приймають у світських вітальнях.

Хто в цій ситуації правий, однозначно відповісти важко (щоправда, може саме цього граф Толстой і прагнув?). З одного боку, якщо вже вищий світ був насправді таким вимогливим до моральності «вершків суспільства», то чому аристократи, які добре знали й навіть не без задоволення пліткували про таємні інтрижки, не зневажали Бетсі Тверську, не кажучи вже про Стіву Облонського? Чому, доки Анна, маючи потаємний зв'язок з Вронським, жила в домі свого законного чоловіка й дотримувалася зовнішніх правил благопристойності, представники вищого світу навіть сприяли її побаченням із коханцем? І лише після того, як Анна стала жити з Вронським відкрито, ці великосвітські «моралісти» раптом оговталися, прозріли й різко засудили перелюбницю. Причому, з точки зору Бетсі, «неправильність» становища Анни полягала не в подружній зраді, а в її відкритості, в абсолютному небажанні Кареніної хоча б якось приховувати свій гріховний зв'язок, «грати» за неписаними, але загальноприйнятими для деяких людей їхнього кола «правилами». То зрештою, що ж суспільство й вищий світ засуджують насправді: подружню невірність і порушення материнського обов'язку як такі чи невміння (або небажання) приховувати їх?

Анна не розуміє, чому імітація зовнішньої благопристойності виявилася начебто прийнятною і для самої «постраждалої сторони» — її чоловіка. Вона відчуває, що чоловіка дратує не тільки й навіть не стільки її зв'язок із Вронським (хоча, звісно, для Кареніна це неприємно і вкрай принизливо), скільки відкрите афішування нею цього зв'язку, небажання зберігати хоча б зовнішню благопристойність. А її дратує його «напівправда». Адже, уважає Анна, якби Каренін ревнував її як зраджений чоловік, нехай навіть убив її чи коханця з ревнощів — то це була б «правда його почуттів». Однак він вимагає не розірвання її зв'язку з Вронським, не покарання її чи Вронського («Якби убив він мене, убив Вронського, — каже Анна про чоловіка, — я б поважала його»), а бодай зовнішньої імітації благопристойності. Тому така позиція чоловіка, з її точки зору, теж є своєрідною брехнею, нещирістю. Отже, здавалося б, Толстой устами Анни Кареніної розвінчує лицемірство й нещирість вищого світу, і це узгоджується з його життєвою позицією зближення з народом, «опрощення», про яку вже йшлося.

З іншого боку, «розвінчаний» Анною вищий світ по-своєму має рацію. Адже як можна не засудити жінку, яка давала шлюбну обітницю перед Богом у церкві, а потім порушила її та материнський обов'язок перед сином («Я теж думала, що любила його, — говорить вона про сина. — А жила ж я без нього, проміняла ж його на іншу любов і не скаржилась на цю проміну, поки задовольнялася тією любов'ю»), З огляду на все це, уже сам факт її незасудження суспільством перетворився б на своєрідне заохочення не лише перелюбниці, а й матері, яка не надто переймається долею своєї дитини.

І вищий світ засудив Анну. Вона, чудово усвідомлюючи всю складність і принципову невирішуваність ситуації, яку сама ж і створила, нестерпно страждає, водночас примушуючи страждати всіх: і зрадженого чоловіка, і покинутого сина, і самого Вронського. Додамо, що її коханець також став жертвою свого почуття до Анни. Так, він був людиною неглибокою, але з нього не можна робити примітивного ловеласа або альфонса на кшталт бальзаківського Максима де Трая, який використовував закоханих у нього жінок. Ні, Вронський не використовує кохання Анни, та й сам щиро її кохає. Він навіть пожертвував заради неї кар'єрою, родинними зв'язками, громадською думкою. Жертва Вронського була справді значною, недаремно ж його мати вже після смерті Анни, чудово знаючи, що про небіжчиків говорять «або гарно, або нічого», усе-таки не може себе стримати й називає Кареніну «гидкою жінкою»: «Бідний мій син віддався весь їй. Кинув усе — кар'єру, мене, і ось тут вона ще не пожаліла його, а навмисно вбила його зовсім. Ні, як не кажіть, сама смерть її — смерть гидкої жінки без релігії. Хай простить мені Бог, але я не можу не ненавидіти пам'ять її, дивлячись на загибель сина».

У процесі розгортання сюжету розкривається вся жахлива глибина й невирішуваність конфлікту, який має глибоке коріння. Розумна й спостережлива жінка, Анна виокремлює серед петербурзьких аристократів три кола. «Кареніна, — пише Толстой, — мала друзів і тісні зв'язки в трьох різних колах». Перше — це товариші Олексія Кареніна по службі, до яких вона спочатку ставилася з «почуттям майже побожної пошани». Проте, познайомившись із ними ближче, утратила до них будь-який інтерес. Адже «це коло урядових, чоловічих інтересів ніколи, незважаючи на повчання графині Лідії Іванівни, не могло цікавити її, і вона уникала його».

Друге коло було те, за допомогою якого Каренін зробив свою кар'єру. У його центрі стояла Лідія Іванівна. Спочатку Анна поважала це коло, навіть мала друзів у ньому. Однак незабаром і цей осередок став нестерпним для неї. Анна цінувала свої зв'язки в цьому гуртку, але після повернення з Москви розірвала їх, усвідомивши, що всі ці люди лицемірні, лише прикидаючись доброчесними, а насправді — злі й лицемірні. Вона не змогла спілкуватися з ними після знайомства з Вронським.

Зрештою Анна ввійшла до третього кола, центром якого була Бетсі Тверська. Зовні княгиня не схожа на Лідію Іванівну з її побожністю, вона не приховує своїх любовних пригод, але колись, на схилі літ, збирається стати такою самою, як і Лідія Іванівна. Поведінка княгині Бетсі Тверської та графині Лідії Іванівни — це неначе дві сторони однієї медалі. Зізнання Бетсі («Коли стара буду й погана, я зроблюся такою самою, але для вас, для молодої, гарненької жінки, — каже вона Кареніній, — ще рано до цієї богадільні») проливає яскраве світло на спосіб життя і її самої, і Лідії Іванівни, адже їм обом необхідна маска лицемірства. Лицемірним було все суспільство, з яким спілкувалася Анна, і в цьому вона переконується чимдалі більше. Вона шукала чесного, безкомпромісного щастя, натомість знайшла довкола себе неправду, святенництво, відкриту чи приховану розпусту. Тож ситуація стає дзеркальною, а протистояння — непримиренним: Анна засуджує суспільство, суспільство засуджує її.

Героїні притаманні почуття і люблячої матері, і люблячої жінки, проте вони так і залишилися для неї не поєднаними. Із Кареніним вона була бездоганною матір'ю їхнього сина й вірною дружиною, а з Вронським — жінкою, яка кохає. Через таке роздвоєння вона заплуталася у своїх почуттях і, перебуваючи в родовій гарячці, на межі між життям і смертю, чесно зізналася чоловікові: «Не дивуйся з мене. Я все та сама... Але в мені є інша, я її боюсь — вона полюбила того (Вронського. — Авт.), і я хотіла зненавидіти тебе і не могла забути про ту, яка була раніше. Та не я. Тепер я справжня, я вся. Одне мені потрібне: ти прости мені, прости зовеш!»

Про жахливу роздвоєність особистості й напружену внутрішню боротьбу в душі героїні свідчить суперечливість її думок і дій: «Я жахлива, але мені няня казала: свята мучениця — як її звали ? — вона гірша була. І я поїду до Рима, там пустелі, і тоді я нікому не буду заважати, тільки Серьожу візьму і дівчинку... Ні, ти не можеш простити! Я знаю, цього не можна простити! Ні, ні, іди звідси, ти занадто хороший! — Вона тримала одною гарячою рукою його руку, другою відштовхувала його».

Кадр із кінофільму «Анна Кареніна».
У ролі Анни — Тетяна Самойлова

Проте на цьому випробування і страждання Анни не завершуються. Знову стати вірною дружиною Олексія Кареніна вона не могла, а стан неправди й обману, у якому вона перебувала після зустрічі з Вронським, теж був для неї нестерпним. Спостерігаючи за долею героїні, читач бачить, як одна за одною руйнуються всі її мрії. Так трапилося зі сподіванням виїхати з Вронським за кордон і там про все забути. Однак дійсність, від якої вона хотіла втекти, наздогнала її й там. У Росії залишився син Сергій, і Анна не могла бути щасливою в розлуці з ним. До того ж від неробства занудьгував Вронський, і вона миттєво відчула, що коханець, задля стосунків з яким і здійснено цей закордонний вояж, потай починає нудьгувати з нею. На батьківщині її очікували страждання навіть більші, аніж ті, що їх вона переживала раніше. Час солодких мрій про майбутнє минув безповоротно, а сьогодення постало перед нею в усій своїй гіркоті й огидності.

У маєтку Вронського відбувся заключний акт трагедії Анни Кареніної, яка хоча й здавалася багатьом (і навіть хотіла здаватися собі самій) щасливою, насправді була глибоко нещасною. Її остання зустріч з Доллі неначе підбиває підсумок життя їх обох. В образі Доллі Толстой оспівав тріумф материнського почуття. Її життя — це подвиг заради дітей, і в цьому сенсі воно є своєрідним докором Анні.

На превеликий жаль, Анна Кареніна, ця розумна, красива, незвичайна жінка, зовсім заплуталася. Вона не знайшла ліпшого виходу, аніж добровільно піти з життя, що за християнським ученням є страшним гріхом. Залишаючи цей світ, героїня кидає йому звинувачення в брехливості й злі: «Усе неправда, усе брехня, усе обман, усе зло!..» Проте чи не стала й вона (можливо, сама того не бажаючи) носієм і частиною того ж таки обману й зла?..

Образ Левіна

У романі співіснують дві рівнозначні сюжетні лінії — Анни та Левіна, які не перетинаються. Однак найбільшу увагу письменник приділяє духовному життю Анни й Левіна. І якщо з Анною пов'язані проблеми, які переважно стосуються так званого «жіночого питання», то Костянтин Левін шукає відповіді на запитання глобальні, філософські: що таке людина? навіщо вона прийшла в цей світ? для чого живе? Сенс людського життя — ось кінцева мета пошуків Левіна!

Однозначно визначити роль образу Левіна в структурі роману складно. Більшість дослідників уважає, що в цьому творі два головних героїв: Анна Кареніна та Костянтин Левін. Та й обсяг тексту, присвячений сюжетним лініям цих персонажів, приблизно однаковий. Як зазначалося, образ Левіна з'явився лише в четвертій редакції роману, проте одразу став його важливою частиною. Анна та Левін зустрічаються лише раз, безпосередньо перед її самогубством. І якщо до зустрічі він її засуджував, уважав її вчинок неприпустимим, то після розмови з нею його ставлення до Анни змінилося ледь не на протилежне.

Навіщо Толстой створив образ Левіна? Мабуть, відповідь на це запитання потрібно шукати в сюжетній лінії головної героїні роману. Навіть аби доля Анни склалася інакше: світське товариство не відвернулося б від неї, Каренін погодився б па розірвання шлюбу, Сергій залишився б з нею, вона не народила б позашлюбної дитини від Вронського, — то й тоді навряд чи її проблеми були б вирішені, оскільки Толстой зображує конфлікт ие зовнішній, а внутрішній. Анна захотіла абсолютної свободи: бути тільки жінкою і ніким більше — ні матір'ю, ні дружиною (до речі, дружиною Вронського!). Більше того, це питання (саме в такій його постановці) неможливо взагалі вирішити. Жодної щасливої розв'язки тут не існує, і письменник утілив це геніально у своєму творі.

Філософській лінії Анни потрібна була своєрідна «противага» також філософська. Проте з цієї точки зору ніхто з образів твору «урівноважити» її позиції не міг, оскільки внутрішній світ головних героїв, як і внутрішній світ пересічних людей (а їх завжди більшість), не виходить за межі особистих переживань. Ті чи інші філософські проблеми цікавлять їх настільки, наскільки вони впливають на їхнє життя. Вронський, Каренін, Доллі, Кіті зосереджені насамперед на своїх особистих проблемах, викликаних зовнішніми чинниками: закоханість, зрада чоловіка чи дружини, неможливість визнати свою дитину офіційно тощо.

Зовнішнє життя Левіна начебто буденне й майже безконфліктне — (відмову Кіті вийти за нього заміж аж ніяк не можна порівняти зі зрадою Стіви чи Анни). Суспільство вважає його майже невдахою.

Тому він і сприймає небажання Кіті одружитися з ним як закономірний результат своєї «сірості». «З погляду рідних він невигідна, недостойна партія для чарівної Кіті. — А сама Кіті не може кохати його».

Проте за гаданою «безподійністю» зовнішнього життя Левіна прихована напружена внутрішня діяльність, яка викликає в нього навіть думку про самогубство саме тоді, коли, здавалося, доля його влаштувалася якнайкраще: кохана дружина, син, матеріальна забезпеченість: «І, щасливий сім'янин, здорова людина, Левін був кілька разів такий близький до самогубства, що сховав шнурок, щоб не повіситись ш ньому, і боявся ходити з рушницею, щоб не застрелитись» (8, IX).

Проте ми не можемо назвати Левіна «alter ego» («другим Я») Анни Кареніної. У них діаметрально протилежні погляди на життя. І насамперед — у ставленні до сім'ї. Для Анни родина — неприйнятний спосіб пов'язати себе з Вронським і засіб обмеження жіночої свободи: «Якби я могла бути чим-небудь, крій коханки, яка палко любить тільки його пестощі; але я не можу й не хочу бути нічим іншим»(7, XXX).

Однак Левін має протилежну точку зору: «Кохання до жінки він не тільки не міг собі уявити без шлюбу, але він спершу уявляв собі родину, а потім уже ту жінку, яка дасть йому родину. Для Левіна одруження було головною справою життя, від якої залежало все його щастя» (1, XXVII).

Проте Левін водночас і не антагоніст Анни. Так, подібним є їхнє ставлення до церкви. Вони втратили віру в того Бога, якого проповідувала офіційна релігія. Однак атеїстами їх назвати не можна, бо в найдраматичніші хвилини свого життя вони подумки зверталися до Бога. Останні слова Анни: «Господи, прости мені усе!» Перед тим як кинутися під поїзд, вона перехрестилася! Повертається до Бога й Левін. Однак це для нього не Бог церкви, православ'я чи магометанства, а Бог мужика Фоканича, що «для душі живе. Бога пам'ятає». Жити треба для того, щоб укласти в життя, у кожну його хвилину «сенс добра» — ось кінцева мета напружених духовних пошуків Левіна. Цього не було в житті Анни, вона відчувала тільки «зло й безглуздя життя»...

«АННА КАРЕНІНА» — ГЕНІАЛЬНА ПОСТАНОВКА НЕВИРІШУВАНИХ ПИТАНЬ?..

Проте прямий моральний висновок М. Некрасова («жінці вже не слід «гуляти», коли вона дружина й мати») усіх питань, порушених Л. Толстим у романі, остаточно не вирішував. Адже подібну настанову («Будьте вірними одне одному!») промовляють і під час вінчання, і під час реєстрації шлюбу. Наречені дають урочисту обітницю її не порушувати. Та де гарантія, що абсолютно щаслива сьогодні родина, де чоловік і дружина щиро люблять одне одного, у майбутньому не потраплять у ситуацію сім'ї Кареніних? З цієї точки зору, хоч не такою дидактичною, але значно зваженішою, є думка А. Чехова: «У своєму романі Толстой не відповів на жодне з поставлених запитань, але сама їхня постановка є геніальною».

Ще одне, що суттєво поєднує ці два образи, — це пошуки правди, небажання жити фальшиво, у брехні. Чи не усвідомлення того, що навколо неї все брехливе, призвело Анну до фатального кінця?

В образах Анни й Левіна спільні не доля (з цієї точки зору всі люди подібні, оскільки шукають свою долю й кохання) і характер, хоча це важливо, а ті психологічні ситуації, які кожен має самотужки вирішити: спроба забути кохану людину, створення нової сім'ї, суперечливі почуття до рідних дітей, зрештою — небажання підкорятися фальшивим законам, намагання жити без брехні, по правді. Вирішення цих проблем призводить Анну до катастрофи, Левін же переживає глибоку внутрішню драму, але знаходить вихід у тому, аби постійно робити добро. Так Толстой дає той один-єдиний рецепт, який допоможе людям стати щасливими.

Потрібно звернути увагу на подібність образу Левіна з Л. Толстим. «Автобіографізм образу Левіна безсумнівний, як безсумнівне й те, що його шлях до віри відтворює шлях особистих толстовських пошуків «сили життя», яка знищує «страх смерті».

Думки, які Толстой укладає у свідомість Левіна, його ставлення до селян, природи, суспільного життя, релігії, родини, заняття гімнастикою, катанням на ковзанах нагадують самого автора. Так, Левін — «гімнаст, що підіймає одною рукою п'ять пудів», напрочуд схожий на Толстого, який, за спогадами сучасників, ідо бували в Ясній Поляні, міг підтягтися на перекладині однією рукою. Та найяскравіша відповідність — не опис косарства Левіна. Письменник передає нам найменші нюанси не лише психологічного стану, а ніби стенографує зміну фізичного почуття. Так точно цей процес могла описати тільки людина, яка була вправним косарем, а саме таким був Толстой. Ім'я героя не випадкове, адже, за наведеною вище думкою Ю. Тинянова, у художньому творі «всі імена говорять». Прізвище персонажа «Левін» безумовно пов'язане з ім'ям Толстого — Лев. Водночас ототожнювати образ Левіна з автором не можна, оскільки він містить лише найзагальніші автобіографічні риси.

Анна, Левін і побудова роману

Плідним є дослідження ролі образів Анни й Левіна як у втіленні авторської концепції та проблематики роману, так і в будові твору. Ці персонажі неначе приречені зустрітися одне з одним: Левін — друг Стіви Облонського, Анна — його сестра, маєтки Левіна та Вронського поряд. Проте зустріч героїв відбулася майже в кінці твору. І саме після розмови Левіна з Анною обидві їхні сюжетні лінії наближаються до завершення: вона йде з життя (частина 7), а він — відроджується для повноцінного життя, знаходячи його справжній сенс (частина 8).

Простежимо «присутність» Анни й Левіна в романі впродовж розгортання його сюжету:

Частина

Анна

Левін

1

Приїздить до Москви примирити родину брата. Знайомиться з Вронським. їде до Петербурга

Приїздить до Москви зробити пропозицію Кіті. Знайомиться з Вронським. Отримавши відмову, повертається у свій маєток

2

Розвиток роману з Вронським. Вагітність. Перегони

Заняття господарством. Намагання забути Кіті. Розмова з Облонським про долю Кіті, жінок і сім'ю

3

Розмова з Кареніним. Відмова від розриву стосунків з Вронським

Приїзд брата Сергія Івановича. Спроба перебудови господарства: нові стосунки із селянами. Поїздка до Свияжського, який намагався звести Левіна зі своєю родичкою. Розмови про економічний стан країни. Побачив карету, у якій їхала Кіті. Приїзд брата Миколи. Думки про смерть. Від'їзд за кордон

4

Пологи. Хвороба. Спроба самогубства Вронського. Передчуття катастрофи. Сон про чоловічка, що кує залізо. Відмова розлучитися. Від'їзд за кордон

За кордоном перебував у промислових містах, а не в столицях (про це він розповідає Стіві). Зустріч із Кареніним. Примирення з Кіті

5

Перебуває з Вронським за кордоном. Приїзд до Петербурга. Сцена в опері

Весілля. Внутрішнє незадоволення сімейним життям. Смерть брата Миколи

6

У маєтку Вронського. Приїзд Доллі. Розмова з нею про дітей. Сварка з Вронським за затримку на виборах. Рішення їхати до Москви з Вронським. Прохання до Кареніна про розлучення

У маєтку. Гості. Сварка з Васею. Вибори. Зустріч із Вронським. Приїзд у Москву для пологів Кіті

7

Зустріч із Левіним і розмова з ним. Сварки з Вронським. Передчуття катастрофи. Телеграми. Видіння маленького чоловічка. Самогубство

Спроба вести інтелектуальне життя в Москві. Зустріч і розмова з Анною. Пологи Кіті. Суперечливе враження від народження сина

8

 

Сергій Іванович їде до Левіна в село. Питання віри. Роздуми про сутність смерті. Внутрішній розлад. Близькість до самогубства. Роздуми про сенс життя. Гроза. Примирення із самим собою

Образ Вронського

Одним із головних персонажів роману є граф Олексій Вронський, багатій і красень. Проте автор постійно «приземлює» свого персонажа, привносячи до його образу непритаманні для традиційного «героя-коханця» риси, наприклад неодноразові згадки про облисіння:«Вронський справді передчасно починав лисіти... і, насунувши кашкет на лисину, вийшов і сів у коляску».

Прізвище «Вронський» є не випадковим, його використав О. Пушкін у нарисі «На розі маленької площі», що став одним із джерел роману (пишучи «Анну Кареніну», Толстой перебував під сильним впливом творчості Пушкіна). Обставини життя, зовнішність, характер Вронського, а також його сюжетна лінія можуть бути співвіднесені з традицією зображення героїв «світських повістей» 30-х років XIX ст.

Олексій Вронський був вихованцем Пажеського корпусу. Він не знав сімейного життя, рано залишився без батька, шанував маті}), проте не любив і не поважав її через численні романи й легковажний світський спосіб життя. У такому ставленні до матері його антиподом був Левін, який асоціював повагу до сімейного життя з повагою до матері: «Левін ледве пам'ятав свою матір. Поняття про неї було для нього священним спогадом, і майбутня дружина його мала бути в його уяві повторенням того чарівного, святого ідеалу жінки, яким була для нього мати».

Серед товаришів по службі в елітному гвардійському полку Вронського вважали бездоганно чесною та порядною людиною. Недаремно ж «квартира Вронського завжди була пристановищем усіх офіцерів». Він навіть мав «романтичну» репутацію, оскільки ще в дитинстві врятував жінку, яка тонула, а потім хотів віддати свій статок братові й до зустрічі з Анною дійсно відмовлявся на його користь від більшої частини своїх прибутків.

Однак, попри цілісність натури, доброту, мужність і шляхетність, Вронський — людина неглибока, практично позбавлена серйозних інтелектуальних запитів. Йому притаманні типові для великосвітської «позолоченої молоді» (Л. Толстой) шаблонні уявлення про життя й «кодексне» ставлення до людей. Вронський уважав смішними й застарілими щирі вчинки й почуття, родинний затишок і міцність сім'ї, цнотливість і подружню вірність, а чи не найсмішнішою постаттю для нього є зраджений чоловік (це проявляється спочатку презирливим ставленням Вронського до Олексія Кареніна). А щодо людей нижчих суспільних прошарків, то представникові «позолоченої молоді» вони взагалі видаються не гідними будь-якої уваги. Так, ці якості героя проявилися у взаєминах з Кіті Щербацькою, почуттями якої Вронський свідомо грався задля насолоди спостерігати силу свого впливу на недосвідчену дівчину, але не маючи серйозних намірів і не переймаючись ані її почуттями, ані тим більше репутацією.

Проте під впливом кохання до Анни Вронський змінюється: окрім сильного почуття, у ньому проявляються щирість і здатність до жалю й співчуття. Враження від зустрічі з Анною діє на нього майже стихійно, і «на обличчі Вронського, завжди такому твердому й незалежному» з'явився«вираз розгубленості й покірності, схожий на вираз розумного собаки, коли він у чомусь винен».

Вронський їде за Анною до Петербурга, усюди переслідуючи її й домагаючись зближення. Поступово його почуття переростає в справжнє кохання. Водночас в Олексієві для Анни також було щось стихійне й навіть жахливе, незалежне від розуму й волі, про що свідчать описи Толстим їхнього першого знайомства під час трагічної загибелі залізничного робітника або раптової появи Вронського з пітьми дорогою до Петербурга. Толстой постійно підкреслює в зовнішності Вронського якісь риси, що насторожують уважного читача, наприклад звичку, посміхаючись, «виставляти густі зуби» (варіант — «гострі зуби» тощо). Тож хижий вираз обличчя Вронського, згадуваний упродовж роману неодноразово, є важливим елементом у розумінні цього образу й авторського задуму взагалі. Можливо, це сліди найперших варіантів роману, де диявольська сила забороненого кохання порівнювалася з християнським смиренням зрадженого чоловіка, який усе-таки перемагав «звіра».

У сцені побачення Вронського з Анною прямо вказується на його подібність з убивцею, який схилився над своєю жертвою. Безпосередньо з цим епізодом пов'язаний інший, — перегони, коли Вронський, який за довголітньою звичкою егоїстично думав винятково про себе, через недбальство й необережність спричинив загибель своєї улюбленої кобили Фру-Фру. Цей епізод має символічне значення, оскільки для сучасників Толстого кличка коня асоціювалася з назвою французької мелодрами Мейлока «Frou-frou» (1870), героїня якої загинула внаслідок зради чоловікові.

Зблизившись з Анною, Вронський був задоволений цією ситуацією, яка не вимагала від нього яких-небудь рішень або змін у житті, тим більше, що любов відволікла його від честолюбних планів. Однак народження позашлюбної дочки, хвороба Анни й, головне, прощення її чоловіка змусили Вронського побачити у вчинку зневаженого ним Олексія Кареніна, який пробачив зраду дружині, «щось вище і навіть недоступне йому в його світогляді». Окрім того, Вронський «почував усю тяжкість свого і її(Анни. — Авт.) становища, усі труднощі при тій виставленості для очей усього вищого світу, у якій вони перебували». Його, як і Анну, починає мучити необхідність «приховувати своє кохання, брехати й обманювати; і брехати, обманювати, хитрувати й завжди думати про інших тоді, коли пристрасть, яка зв'язувала їх, була така сильна, що вони обоє забували про все інше, крім свого кохання» і це отруює їхні стосунки.

Складні трагічні обставини ще сильніше змінили графа Баронського. Розпач від утрати коханої, підсвідоме моральне приниження спонукають його до спроби самогубства, після якої коханці знову помирилися й поїхали після відставки Вронського до Італії, а потім у його маєток. Спільне життя з Анною не поглинає всіх інтересів цього чоловіка: він захоплено й успішно займається перебудовою свого господарства на європейський лад (ще один удар Толстого по «західницьких» настроях у Росії), бере участь у дворянських виборах, усіляко відстоює свою незалежність і волю. Незважаючи на сильне почугтя, жалість і увагу до Анни, він не може цілком зрозуміти ані її страждань, ані всієї складності її двозначного становища, і це призводить до частих сварок, взаємного роздратування, відчуження і зрештою загибелі головної героїні. Вронський надзвичайно важко переживає її смерть, він морально зломлений і вирішує поїхати добровольцем до Сербії з неприхованим бажанням загинути. Таким у загальних рисах є образ того, задля кого Анна зважилася на зміну своєї долі й пожертвувала багато чим.

Проте чи не найголовнішою є ще одна метаморфоза Вронського. Цей блискучий красень, який донедавна ставився до сім'ї, подружніх стосунків і сімейних людей зверхньо й навіть із неприхованим презирством, раптом сам дуже захотів створити сім'ю...

Недаремно ж Толстой казав: «Для того, щоб твір був гарним, треба любити в ньому головну, основну думку. Так, у "Анні Кареніній” я люблю думку сімейну». Що ж це таке — «думка сімейна»?

1. Знайдіть персонажів і сюжетні лінії, що не мають безпосереднього зв'язку з історією Анни. Поясніть їх роль. 2.Доберіть цитати, які характеризують образ Анни Кареніної найяскравіше. Чому саме вони привернули вашу увагу? 3.Підготуйте розгорнуту розповідь про Анну Кареніну за планом: соціальний стан і матеріальне становище; причини шлюбу з Кареніним і стосунки з ним після одруження; причини подружньої зради і стосунки з Вронським; ставлення до дітей; причини самогубства. 4. Прослідкуйте, як змінюється ставлення персонажів роману до Анни Кареніної. 5. Знайдіть у романі місця, де Анна говорить про своє ставлення до чоловіка, Вронського й дітей. Чи змінюється воно протягом роману? 6. Порівняйте душевний стан, стосунки із суспільством, ставлення до життя Анни Кареніної на початку і наприкінці роману. Як ви вважаєте, якби Анна могла зазирнути в майбутнє і дізнатися, до чого призведе її захоплення Вронським, чи піддалася б вона своїй пристрасті, чи знайшла б у собі сили протистояти їй? 7. Образ Левіна з'явився тільки в четвертій редакції роману. Навіщо він знадобився письменнику? Яку роль він відіграє в романі? 8. Складіть план характеристики образу Левіна й доберіть до неї цитати. 9. У чому полягає принципова різниця між пошуками щастя в Левіна й Анни Кареніної? Хто з цих образів реалістичніший і чому? 10. Чи можемо ми назвати образ Левіна автобіографічним? Яку позицію займає Толстой у творі, яку роль відіграє? Порівняйте її з роллю тих письменників, чию творчість ви вже вивчали раніше.


Вітаємо вас на сайті ForFun.pp.ua! Зараз ви переглядаєте матеріал під назвою "Головні образи Анна Кареніна", із категорії "Уроки", який є складовою архіву нашої безкоштовної бібліотеки. На сторінках нашого сайту ви знайдете багато матеріалів: ГДЗ, творів переказів, конспектів, презентацій, ДПА, ЗНО, методички, посібники до уроків та багато іншого. На сайті  доступний швидкий пошук та безкоштовний доступ до будь-якого матеріалу. Легкого навчання та викладання!
 
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі!
Реєстрація | Вхід